РОЗДІЛ 66

  Важкий кований чобіт вартового ступив на вологу бруківку, висікаючи з каменю сухий клекіт. Чоловік зробив два повільних, розважливих кроки прямо до затінку під похиленим парканом, де затаїлися ми. Його обличчя, порізане глибокою зморшкою над переніссям, залишалося похмурим і напруженим. У широкій, зашкарублій долоні він стискав ратище короткого міського списа.

  Усередині в мене все заклякло. Серце сіпнулося й, здавалося, розчинилося в холодному страху, що вмить залив груди. Пальці Люціана в моїй руці стиснулися ще міцніше — до гострого болю у суглобах, але він не ворухнувся й навіть не дихнув.

  «Відпусти... — гарячково зашепотіла я сама до себе, тамуючи дикий, нищівний порив зорватися з місця й кинутися геть. — Відпусти страх і довіряй».

  Слова Архипа пролунали в моїй голові чітко й тверезо, випалюючи панічний затьмарений туман. Віками ця сила боронила таких, як я. Вона зберігала життя відьмам, за якими полювали ловчі, королівські нишпорки та міські вартові. Концентрація — це єдине, що відокремлювало мене від шибениці чи багаття у королівстві, де будь-який магічний дар вважався прокляттям і злочином проти закону. Я заплющила очі на частку секунди, витягаючи з глибини душі тепле відчуття спокою й уявляючи, як тонка, невидима пелена непомітності стає щільнішою. Вона не відштовхувала світло — вона просто розчиняла нас у сірому осінньому тумані завулка, змушуючи чужий погляд ковзати повз.

— Гей, Берте! Ти чого там застряг, мов стовп? — прогримів від арки брами сиплий голос другого вартового, який саме розпалював тютюн від тьмяного каганця у жаровні. — Вбачив когось за парканом чи що?

  Чоловік зі списом зупинився за три кроки від мого носа. Його сірі, каламутні очі витріщилися прямо на мене. На секунду мені здалося, що він бачить моє бліде обличчя під відлогою, бачить розчахнутий від страху рот і важкі залізні кайдани на зап’ястках Люціана. В роті пересохло до печії.

  Але погляд вартового розмився. Він хитнув головою, покліпав і ковзнув очима праворуч, потім ліворуч, оглядаючи лише похилені дошки паркану та вогкі штабелі соснових дров.

— Та... здалося щось, — буркнув він, плюнувши під ноги. — Подумав, хтось за парканом криється. Напевне пес, чи птаха яка.

— Менше треба було вчора у «Чорному коті» елю глушити! — зареготав перший, випускаючи з рота сивий дим. — Вертайся до жаровні, зараз віз із борошном піде, треба ланцюг піднімати.

  Чоловік ще кілька секунд постояв на місці, шукаючи очима бодай якийсь рух у порожній тіні, поволі розвернувся й неохоче подибав назад до своїх товаришів.

  Я випустила повітря з легень так повільно, аби не зчинити найменшого шелесту. Дрібні дрижаки у колінах ледь не завалили мене на мокрий камінь.

— Зачекайте ще трішки, магістре, — пошепки мовила я, не повертаючи голови до Алхіміка. — Зараз повернеться Архип, і ми пройдемо крізь ворота без жодного, найменшого шуму.

  Люціан мовчав. Його погляд був прикутий до вартових біля брами, але я відчувала, як гарячково працює його думка. Він бачив усе. Бачив, як людина дивилася прямо на нас і не помітила двох живих людей. Він робив власні висновки, складаючи до купи неприродний сон у залі суду, моє раптове з'явлення та цю дивну невидимість, проте відкладав запитання на потім. Його мовчання тиснуло, але він продовжував міцно тримати мою долоню.