РОЗДІЛ 65

  Я перелякано відсахнулася й опустила очі, не знаючи, що відповісти. Зізнатися прямо зараз, що перед ним стоїть відьма — та сама, кого всі в цьому місті вважали втіленням лиха — було понад мої сили.

  Тут у розмову втрутився ворон. Архип перелетів із мого плеча на залізне рамено Люціана й боляче дзьобнув його у вилогу жупана:

— Бовдуре! Невже ти хочеш, аби тебе сьогодні ж затягли на шибеницю?! Чи прагнеш, аби варта знадвору щось запідозрила, увірвалася сюди й стратила нас усіх на місці?! Заучко, потім будеш розбиратися! Зараз не час і не місце, повір моєму досвіду. Я може й старий птах, та далеко не дурень, як би тобі не хотілося так вважати!

  Алхімік напружено дивився то на мене, то на нахабного ворона. У його очах точилася важка боротьба між логікою вченого й тверезим глуздом утікача. Врешті решт він повільно кивнув.

— Гаразд, — вирік Солвен, і в його голосі прохопився сталевий відблиск. — Спочатку ми звідси виберемося. Але потім ви мені все поясните. Усе, до найменшої дрібнички.

  Я полегшено зітхнула й знову простягнула йому долоню:

— Ви весь час повинні тримати мене за руку. Не відпускайте й не відходьте ані на крок, навіть якщо вам здаватиметься, що на нас зараз накинуться. Вони нас не побачать. Архип усе пояснить пізніше, а зараз довіртеся мені. Я ж тут і рятую вас... Невже ви не розумієте?

  Люціан мовчки стиснув мої пальці. Його долоня була холодною, але міцною.

— Йтимемо тихо, намагайтеся не брязкати ланцюгами й не видавати жодного звуку, — повчала я, ведучи його за собою. — Зараз головне — вирватися за міський мур. Куди бігти далі, я не знаю, але підставляти Христофа та пані Евтезу, ми не маємо права. Тож вибір подальшого шляху — за вами, Солвене.

  Я потягнула його в бічний прохід, звідки перед початком засідання виходили судді та урядники. Архип ще вранці казав, що там обов'язково є службовий вихід.

  Переступаючи поріг бічної галереї, я гостро усвідомила: цим вчинком я назавжди перекреслюю собі шлях вороття. Я мабуть більше ніколи не зможу спокійно ходити вулицями столиці чи повернутися до затишної кімнатки біля зоряного глобуса. Проте доля Люціана була важливішою. Цей чоловік був надто чесним і правильним, аби загинути за чужий злочин. «Що він скаже, коли остаточно збагне, хто я така?» — ця думка отруювала розум, але я примусила себе заштовхати її якомога глибше.

  Вихід ми знайшли швидко. Вузькі кам'яні сходи вивели нас до низьких заґратованих дверей, що виходили у службовий двір за будівлею суду. З цього боку людського тлуму майже не було — лише кілька критих екіпажів чекали на своїх господарів, а вартові біля хвіртки розслаблено базікали про ціни на ель, не звертаючи уваги на довкілля.

  «Свята Евлаліє, невже нам вдасться?..» — подумки молилася я, міцніше стискаючи руку Алхіміка й натягаючи на нас прозорий полог непомітності.

  Ми повільно вислизнули з дверей. Я рухалася крок у крок, змушуючи силу огортати нас обох. Люціан ішов поруч, затамувавши подих. По його обличчю видно було, як він намагається осягнути те, що відбувається: вартові стояли за два кроки від нас, але дивилися крізь наші постаті, мов крізь порожнє повітря.

  Архип на моєму плечі тиснув кігтями, координуючи кожен рух:

— Зачекай... Тепер праворуч. Тихо, пропусти воза з бочками...

— Скільки в нас часу? — пошепки спитала я у птаха, відчуваючи, як піт затікає під каптур.

— Не думаю, що більше кількох годин, — пробурчав ворон. — У засідальну залу будь-хто може зайти раніше, але зараз головне — вирватися з міста й дістатися безпечного сховища.

— Куди саме ми прямуємо? — тихо запитав Люціан, поглядуюючи на ворона.

  Птах скосив на нього чорне око:

— Уперед! Поки що тільки якнайдалі звідси, якщо не хочеш гойдатися на мотузці. Тому припни язика й не заважай Ніті концентруватися!

  Солвен трохи збився з кроку від такої нахабності, але моєї руки не відпустив.

  Ми рухалися бічними завулками Нижнього міста, минаючи випадкових перехожих і обходячи сторожові дозори, аж поки попереду не замаячіли масивні арочні склепіння Східної брами. Це були не ті ворота, через які ми вранці дісталися площі. Тут проходив торговий шлях на передмістя, і варта поводилася куди лінивіше — вантажні вози виїжджали майже без огляду.

  Перед самою аркою я зупинилася в затінку похиленого паркану. Внутрішня напруга давалася взнаки: ноги дрижали від утоми, у роті геть пересохло, а права рука заніміла від того, як сильно її стискав Люціан.

— Архипе... злітай, розвідай шлях, — витиснула я через силу.

  Ворон знявся з плеча й безшумно розчинився в тумані під склепінням брами.

  Ми чекали лічені хвилини, але вони здавалися вічністю. І раптом один із вартових, що стояв біля важкого залізного засува воріт, рвучко повернув голову. Його погляд — гострий, підозрілий і прямий — впився точно в те місце, де ми стояли під покровом непомітності.

  Усередині в мене все болісно стиснулося.