РОЗДІЛ 64

— А вони... вони точно не прокинуться? — пошепки запитала я, боязко зиркаючи на Головного Суддю, який заснув прямо на пергаменті з вироком.

— Ні, двонога, це ж магічний сон! — сипло прокаркав Архип, струснувши пір'ям на моєму плечі. — Вони спатимуть, поки ти не дозволиш їм підвестися, або поки сила сама не вивітриться за деякий час. Ходімо швидше до Люціана, нам треба його розбудити!

  Я ступила вперед, боячись навіть власної тіні. Кожен крок по мармурових плитах давався важко, змушуючи озиратися довкола й переступати через заціпенілі тіла. Зала суду, де ще мить тому вирувала людська лють цікавість і злість, перетворилася на химерне царство заснувших ляльок. Вартові біля дверей заклякли з піднятими алебардами, знатні купці повалилися на оксамитові спинки лав, а розряджений у парчу розпорядник уткнувся носом у власне шите золото. Дехто з поважних міщан уже почав виводити цілі трелі, хропучи й сопучи на увесь голос, від чого високі склепіння відгукувалися глухим відлунням.

  Усередині в мене все дрижало від усвідомлення того, яка жахлива, первісна сила прокинулася в моїх жилах. Мені ставало моторошно від думки, що один тільки мій подих здатен занурити сотні людей у глибокий магічний сон.

  Коли я нарешті підійшла до помосту й наблизилася до магістра Солвена, моє серце здригнулося. Люціан сидів на дерев'яному стільці, спираючись потилицею на високу спинку. Його обличчя, зазвичай суворе, затягнуте важкими думками й вічно напружене, зараз здавалося дивовижно спокійним. Навіть глибока зморшка між бровами розгладилася, розкриваючи риси його обличчя — без тієї звичної похмурості та фатальної, хронічної втоми.

— Гей, двонога, не час його розглядати! — просичав ворон мені прямо у вухо, дзьобнувши в край каптура. — Час пробуджувати! Працюй над собою дурне, ти так легко відволікаєшся.

— Гаразд, гаразд, Архипе... — пробурмотіла я, витираючи спітніле чоло рукавом плаща. — Я зараз зосереджуся. Дай мені хвилинку.

  Я заплющила очі, відсікаючи хропіння заснулої зали. Уявила той самий струмінь чистої, джерельної свіжості, яким колись у сосновому гаю повертала до життя чорній мурашці. «Це просто... Це як із комахою. У мене все вийде», — тихенько шепотіла собі під ніс, тамуючи тремтіння в пальцях.

  Я спрямувала точковий імпульс прямо в груди Алхіміка.

  Спочатку змінилося його дихання. Я відчула, як внутрішня іскра в його тілі спалахує яскравіше, розганяючи магічне заціпеніння. Люціан здригнувся, повільно розплющив очі й рвучко ковтнув повітря, мов людина, що пірнала на глибину. Його погляд, спершу туманний, різко ковзнув по сплячих вартових, по Головному Судді, а тоді зупинився на мені.

— Ніто?.. — його голос пролунав глухо. — Що... що відбувається? Як ти тут опинилася? Це... це ти зробила?

— Немає часу пояснювати, магістре! — я схопила його за рукав, намагаючись підвести зі стільця. — Нам треба бігти негайно! Допоки варта й судді сплять, у нас є шанс!

  Люціан підвівся, зробив кілька хитких кроків за мною, важко брязкаючи залізними кайданами на зап'ястках, але раптом рвучко зупинився. Його пальці вислизнули з моєї долоні.

— Зачекай, — суворо мовив він, звузивши сірі очі. — Це неможливо. Я хочу знати, що відбувається тут і зараз.