РОЗДІЛ 63

  Біля входу стояли шестеро кремезних вартових у суконних табардах з гербом Судової Палати. Вони грубо відтирали простих яткарів зі сходів, пропускаючи всередину лише пишно вдягенених старшин цехів та знатних купців.

  Натягнувши каптур поглибше, я глибоко видихнула й приєдналася до ходи майстра Ганса — голови гільдії ювелірів, якого впізнала за важким золотим ланцюгом на оксамитовому жупані. Я притислася майже до його спини, розраховуючи на його широкі плечі. Проходячи повз варту, вона боялася навіть голосно вдихнути повітря. Один із вартових рвучко розвернувся, і лезо його піки прослизнуло за кілька пальців від мого рукава, проте чоловік дивився крізь мене, позираючи на юрбу на площі.

  Все минуло бездоганно. Ми нарешті опинилися всередині.

— От бачиш, — задоволено прокректав ворон прямо у вухо, коли ми ступили під високі кам'яні склепіння. — А ти боялася. Я ж казав, що все вийде. Ти повинна мені довіряти.

— Гаразд, тільки тихше, — шикнула я на птаха й обережно пройшла далі, тримаючись ближче до високих мармурових колонад, що підтримували трибуни.

  Утримувати полог у затінку величного приміщення виявилося не так уже й важко. Головне — не втрачати внутрішнього відчуття спокою та захищеності, що укутувало її, мов тепла ковдра.

  Підсудного Люціана в залі ще не було. Величезний поміст у центрі приміщення, де стояла лава для обвинувачених та масивний дубовий стіл суддів, залишався порожнім. Я важко видихнула й сперлася спиною на холодну кам’яну колону у глибокому закутку неподалік від місця для в’язнів. Намагаючись не робити жодних рвучких рухів, повністю концентруючись на власних відчуттях.

— Архипе... — тихо зашепотіла вона, не ворушачи губами. — А що станеться, якщо я сконцентруюся на присиплянні й через це втрачу відчуття безпеки та полог? Мені ж доведеться переключити силу...

— Не бійся, двонога, — прогавив ворон із-під відлоги. — Тут є одне гарне містечко. Он там, за тією бічною колоною, бачиш? Де стоїть розпорядник суду у своєму парчевому кафтані. Ти пройдеш туди, і навіть якщо втратиш концентрацію на якусь мить і полог спаде, тебе в тій глухій тіні ніхто не помітить. Усі витріщатимуться на поміст. Я б радив вже прямувати туди, поки людей довкола небагато.

  Я обережно перенесла вагу тіла, ступаючи беззвучно, мов тінь, і затаїлася за вказаною колоною. Всередині мене все спліталося у тугий, пекучий вузол нервів від виснажливого очікування.

  Минув час, і зала врешті-решт вщерть заповнилася. На трибунах і вздовж стін тіснилися сотні людей: збиткові купці, прості яткарі, яких, як виявилося, теж допустили до засідання, аби зробити процес показовим і залякати місто. Гули сотні голосів, створюючи важкий, гнітючий шум, від якого боліли скроні.

  Раптом бічні ґратчасті двері з брязкотом відчинилися. У супроводі чотирьох озброєних алебардистів на поміст вивели Люціана.

  Його руки були скуті важкими залізними ланцюгами, а на ногах побрязкували кайдани. Одяг Алхіміка був зім'ятий і вимазаний підвальним пилом, проте він ішов рівно, випроставши спину. Його обличчя залишалося блідим, але суворим і спокійним. Він впевнено дивився перед собою, не опускаючи очей під зневажливими поглядами й вигуками з натовпу.

  Я відчула, як гаряча хвиля полегшення прокотилася моїм стомленим тілом. Він не виглядав зламаним чи приниженим. Він залишався тим самим Люціаном — суворим, незламним і вірним своїй честі.

  Архип на моєму плечі нахохлився й тихо промовив:

— Цікаво, цікаво... Чи дадуть йому взагалі слово, коли прибуде Головний Суддя, чи просто зачитають вирок і потягнуть на шибеницю?

— Можливо, не варто очікувати вироку? — пошепки сказала я, відчуваючи, як серце знову калатає в ребра. — Можливо, як тільки зачинишся двері судової зали, я використаю силу, присиплю всіх, і ми просто втечемо?

  Ворон на хвильку замислився, злегка клацнувши дзьобом:

— Це все одно не врятує його від офіційного вироку в паперах Палати... Однак мені подобається хід твоїх думок, двонога. Менше балачок — більше діла.

  У цей момент сурмачі біля головного входу затрубили у мідні роги. До зали увійшов Головний Суддя. Його супроводжували кілька високих аристократів у оксамитових плащах із золотим гаптуванням та знатні радники Скарбниці. Пройшовши повз заціпенілих торговців та варту, Суддя повільно піднявся на поміст і зайняв своє високе крісло в голові дубового столу.

— Зачинити двері! — прогримів виклично розпорядник засідання.

  Важкі високі стулки з глухим, розлягальним гуркотом зачинилися, відсікаючи шум площі. В залі запанувала тиша, порушувана лише диханням сотень людей та тріскотінням сальних свічок.

  Суд розпочався.

   Головний Суддя розгорнув довгий сувій пергаменту з червоною печаткою й заходився зі злістю повільно вимовляти кожне слово. Обвинувачення звучали жахливо. До попередньої справи про псування королівського золота додалися нові, абсолютно безглузді й страшні пункти: отруєння спадкоємця трону, таємна змова проти корони, навмисне знищення запасів дорогоцінних металів держави та кричуща брехня перед Палатою.

— Це ж брехня... Суцільна брехня! — обурено й пронизливо пошепки вигукнула я, відчуваючи, як від гніву гаряча кров ударила в скроні.

Архип рвучко й боляче клюнув мене у плече крізь плащ:

— Мовчи! Ми почули все, що мали почути. Забудь про їхній суд. Давай, Ніто! Я вірю в тебе!

  Я заплющила очі. Зробила глибокий, повільний вдих.

  Я зосередилася, дозволяючи металевому присмаку іржі розлитися під язиком, але цього разу я не панікувала. Я захотіла побачити усіх людей у цій залі. І внутрішнє магічне чуття миттєво відгукнулося. Воно розкрилося неймовірним, сяючим простором: у темряві перед моїми заплющеними очима спалахнули сотні пульсуючих вогників. Серця купців, вартових, аристократів, суддів — усе це були живі іскри, які зараз треба було на мить пригасити, дозволити їм поринути у солодку, безпробудну дрімоту.