РОЗДІЛ 62

  Перші пасма ранкового світла заледве пробивали нічну темінь, коли я зірвалася на ноги. Небо над сосновими верхівками навколо вежі лише починало сивіти, беручись холодним попелястим відтінком, але я вже просто не могла лежати. Вогкий холод пробирав крізь сукно ковдри, та справжній мороз панував усередині.

  Я швидко вмилася крижаною водою з глиняного глека, намацавши його у темряві, й розправила одяг. Пальці слухалися кепсько, ґудзики здавалися слизькими, а руки дрижали з такою силою, що довелося на мить зціпити зуби й притиснути долоні до грудей, намагаючись вгамувати божевільний стук серця. Нервове тремтіння не минало, хоч скільки я переконувала себе в тому, що готова.

  Тихо, аби не рипнути металевою холоднючою клямкою, прослизнула до кухні. У приміщенні ще висів солодкий дух вчорашньої випічки та в’яленої лаванди. Я навпомацки знайшла на дерев’яному прилавку пару яблучних пиріжків у глибокій тарелі, які пані Евтеза пекла напередодні, й загорнула їх у полотняну серветку. На краєчку столу вже сидів Архип. Ворон із поважним виглядом виціджував дзьобом чорну кавову гущу з керамічного кухольця, до якого мав майже необмежений доступ завдяки своєму довгому язику та базарним вигадкам, які кухарка готова була слухати годинами.

— Ти готова, двонога? — притишено прокаркав птах, злегка струснувши вогким пір’ям і примруживши темне око-намистину.

  Я лише мовчки кивнула, запхавши пиріжки до глибокої кишені плаща. Я відчувала дивну суміш відчуттів: тіло, здавалося, відновило сили після учорашніх виснажливих тренувань, але страх отруював кожну думку, не залишаючи місця для спокою.

  Ми вирішили вирушити якомога раніше, поки місто ще не прокинулося остаточно. Треба було встигнути роздивитися завулки навколо судової площі, оцінити шляхи втечі й на випадок халепи підшукати бодай якісь закутки для сховку.

  Дорога до воріт Нижнього міста тягнулася крізь вогкий туман. Я йшла швидко, але кожні кілька кроків сполохано озиралася на темні стовбури ялин та пророблений шлях. Будь-який шелест у кущах здавався кроками міських нишпорок, що раптом згадали про мене.

— Припини крутити головою, мов сова на дзвіниці, — грізно шипів Архип із мого плеча. — Ти привертаєш більше уваги своїми квапливими подьоргуваннями, ніж твій відьомський полог. Дихай рівно вперта дівко. Все буде добре.

— Свята Евлаліє, допоможи впоратися з задуманим... — безперестанку бубоніла я собі під ніс, міцно стискаючи кулаки у кишенях. — Я зможу. В мене обов’язково вийде. Люціан не винен. Це несправедливо... Він повинен жити, повинен довести свою непричетність і знайти того мерзотника, який його підставив і підговорив суддю.

  Чим ближче ми підходили до міського муру, тим густішим ставав потік людей. Дорогою вже заторохтіли важкі вози селян, що везли на великий ринок гарбузи, висушену рибу й бочки з елем. Поруч чапали поодинокі подорожні, хто з конем під вуздечку, хто просто з клунком за плечима. Поміж цього тлуму я вже не почувалася самотньою, але напруга всередині лише зростала.

  Перед самими воротами я затамувала подих. Зупинилася на мить, заплющила очі й викликала те саме відчуття, яке так затято відпрацьвувала учора. Усередині розлилося м’яке, прозоре тепло. Захисний полог огортав мою постать тонким, невидимим маревом.

  Я вирушила далі, прошмигнувши просто поміж двома селянськими возами. Вартові в залізних кирасах, які ліниво перевіряли торговців на в’їзді, навіть не повернули голів у мій бік. Пройшла повз самого капітана застави, майже торкнувшись полами плаща його важкого тесака. Жоден уважний погляд навіть на мить не зачепився за мене. Сила працювала. Це крихітне відчуття перемоги додало мені впевненості.

— Менше захоплення, двонога, тримай потік, — сипло бурчав Архип, надійно схований під її глибоким каптуром.

  Ми подолали увесь шлях кривими бруківчастими вулицями до високих кам’яниць, за якими розгорталася головна площа нижнього міста. Людей тут поки що зібралося небагато — лише поодинокі міщани та волоцюги, що ночували під галереями. Я за порадою ворона занурилася у заплутаний лабіринт завулків за будівлею суду. Птах направляв мене то в один вузький прохід між кам'яницями, то в інший, де смерділо застояним пивом та вогкою цвіллю. Мені навіть кілька разів здавалося, що ми остаточно заблукали серед цих похмурих глухих кутків, але Архип упевнено вивів мене назад на площу саме в той момент, коли натовп почав стрімко густішати.

  На площу з усього Айрату збігалися людські зграї в очікуванні безкоштовного видовища. Усі прагнули подивитися на розправу над «головним зрадником і отруйником королівського золота». До самої судової зали пропускали лише обраних — тих, чиє ім'я фігурувало в списках, або багатих купців та вельможних панів.

  Я розуміла: вхід до зали буде першим і, можливо, найстрашнішим випробуванням. Я повільно наближалася до масивних дубових дверей, окованих залізокруччям. Полог непомітності, який вона тримала від самих міських воріт, поки що не викликав втоми. Я добре пам'ятала науку птаха: головне — довіряти своїй силі й не допускати жодного полохливого сумніву.