РОЗДІЛ 60

  З самого ранку Ніта не могла знайти собі місця. На крихітну комірчину під самим дахом вежі накотилося важке, дратівливе заціпеніння, і кожен шелест змушував дівчину здригатися. Ринва за вікном безнастанно капала, вибиваючи на мокрому карнизі один і той самий монотонний ритм. Дверна петля рипіла від найменшого подиху протягу, а згасаючий ґнотик каганця на столику тхнув гірким кіптявим чадом.

  Дівчину бісило геть усе. Вона металася від стіни до дерев’яного сінника, затискала долонями вуха, але тиша все одно здавалася тріскучою й вогкою. До горла підступав гарячий, пекучий клубок. Вона готова була розплакатися від сліпого безсилля й розпачу — чого з нею не траплялося з самого дитинства, відтоді, як вона виживала у суворих стінах монастирського притулку Святої Евлалії. Тоді за кожне виплакане слівце чи розлиту воду сувора сестриця-наглядачка карала холодним підвалом, і Ніта навчилася замикати біль у собі. Але сьогодні давній зашкарублий захист тріщав по всіх швах.

  Віконна бійниця рвучко відчинилася під поривом осіннього вітру, загнавши до кімнати порцію вогкого соснового туману. На засмальцьований підвіконник гепнувся Архип. Птах злегка хитнувся на лапах, задоволено струснув пір’я й заходився ретельно вичищати дзьобом довге махове пір'я на лівому крилі.

— Нам потрібен план, двонога, — сипло мовив ворон, не перериваючи свого заняття й лише скосивши на дівчину одне темне око-намистину. — І цей план має включати вашу втечу. Як саме ти плануєш діяти після того, як ви втечете з судової зали?

  Ніта зупинилася посеред кімнати, безпорадно опустивши дрижачі руки:

— Я не знаю, Архипе... Мабуть, тікатимемо. Ми будемо дуже, дуже швидко бігти.

  Ворон видав коротке, переривчасте каркання, у якому виразно чулася гірка іронія:

— Ох, наївне дитя... Це так не працює. Столичні вартові мають прудких коней, а на виїздах із Нижнього міста стоять застави з рунічними брусами. Тобі доведеться гарненько сьогодні продумати план втечі. Або ж ми можемо спробувати відвести очі.

  Ніта здивовано кліпнула, витираючи спітніле чоло:

— Як це, Архипе? Ти повинен мені все пояснити, я не розумію. Це знову через оцю мою силу? Ти впевнений, що я впораюся?

— Впораєшся, двонога, — поважно прокаркав ворон, випроставши шию й переставши чистити крило. — Я в тебе вірю.

— Тоді нам потрібно якось підготуватися. Правильно підготуватися, — дівчина відчула, як липкий страх поволі поступається місцем гарячковому прагненню діяти.

— Саме так, — погодився птах. — Але цього разу нам доведеться залишитися у вежі.

Ніта тривожно озирнулася на зачинені двері комірчини:

— Але ж Кристоф і пані Евтеза тут...

— Саме вони нам і потрібні, — загадково мовив ворон, злетівши з підвіконня й опинившись на її плечі. — Ходімо на балкон.

  Вони піднялися на верхній відкритий ярус вежі, де осінній вітер гуляв між кам'яними зубцями, гонячи над сосновими верхівками пасма передранкового туману. Ворон опустився на шиферний карниз і довго, терпляче заходився пояснювати дівчині сутність чарів.

— Стати непомітною для чужого ока — це не значить перетворитися на повітря, — сипло прокаркав Архип. — Це означає змусити інших дивитися крізь тебе. Людина бачить стіну, шафу чи сосновий стовбур, але не помічає твоєї постаті, бо її розум просто огинає тебе, мов вода гладенький камінь. І тобі доведеться весь шлях до виходу з міста тримати цей полог непомітності.

  Ніта сумно похитала головою, дивлячись на власні пальці:

— Але ж мене виснажило навіть кілька людей приспати... Що ж буде, коли мені доведеться весь час використовувати свою силу? Чи зможу я впоратися, Архипе?