РОЗДІЛ 59

  Від слів вартового про завтрашній розправний процес біля Зали Справедливості всередині в мене щось болісно й туго стиснулося. Повітря в пекарні пані Гафі, ще мить тому сповнене затишним теплим духом ванілі, сухих ягід та свіжовипеченого хліба, миттєво втратило свою запашність. Воно здавалося важким від сирого чаду й присмаку іржі.

— Цвях, двонога... Двонога, думай про цвях! — прокрекотав Архип під полою мого плаща, вивільняючи дзьоб і ледь чутно впиваючись ним у моє ребро.

  Я здригнулася, перехопила подих і змусила себе повільно видавити повітря крізь зціплені зуби. «Цвях... Важкий, розжарений залізний цвях, що входить глибоко у вогку землю під бруківкою...» — подумки повторила я таємничу вправу, яку ворон товк мені мало не щодня. Пекуча напруга, що готова була вибухнути в скронях від страшного усвідомлення, поволі потяглася донизу, до самого бруківчастого вимощення, тамуючи калатання серця.

  Я розуміла, що не маю жодного права зробити бодай один хибний крок, хоча почуті новини доводили до тихого божевілля. Думки про те, що до суду залишилися лічені години, хаотично вирували в голові. Внутрішній страх отруював розум. Я невимовно боялася зробити щось не так: не розрахувати сили, заподіяти комусь невиправдане зло, присипити випадкових перехожих чи навпаки не присипити усіх кого треба.

  Та хіба я мала право здригнутися й відступити? Люціан був єдиним, хто простягнув мені руку, дав дах над головою й захистив. Він перебрав на себе всю вагу звинувачень, покривши мене. Він піклувався про мене по-своєму, можливо, не зовсім так як хотілося б, але щиро й віддано.

  Я мусила бути сильною. Я просто зобов'язана була впоратися.

— Часу вже зовсім не залишилося, мала, — знову глухо нагадав ворон під плащем, злегка поворухнувшись. — Кухарка не чекатиме на тебе на ринковій площі вічність. Якщо Евтеза запідозрить щось недобре, Звіздар дізнається про все раніше, ніж сонце опуститься за край дахів.

  Я натягнула глибокий капюшон майже на самі очі й на ослаблих, ватяних ногах рушила до виходу з пекарні. Намагалася крокувати рівно, аби не привернути уваги вартових, які спокійно жували свою випічку біля прилавку. Жодної прямої загрози від цих двох міських вояків я зараз не відчувала, але шлунок усе одно стискався від гидливого страху. Я прискорила крок, вибігаючи на криву, затягнуту туманом бруківку завулка.

  На ринкововій площі пані Евтеза якраз пакувала у плетений кошик бруси ялинового воску й сувої полотна. Вона з полегшенням посміхнулася, побачивши мене, і допомогла вилізти на хутірський віз.

  Коли наш віз повільно заторохтів геть із міста крізь заставу Нижніх воріт, я опустилася поруч із кухаркою на суху солому й трохи відгорнула відлогу. Думки не давали спокою.

— Пані Евтезо... — стишено запитала я, дивлячись на сірі кам'яні мури столиці, що поволі віддалялися за нашими спинами. — А бувало колись таке... аби когось залишали у спокої, якщо він тікав із-під варти?

  Кухарка коротко, гірко розсміялася у відповідь, навіть не повертаючи до мене обличчя й міцніше стискаючи шкіряні віжки:

— Та де там, дитинко. Щоб залишили у спокої? Навряд чи таке можливо насправді. Справді, чутки ходили, що за моєї пам'яті двоє чи троє вибиралися з-під варти... Але шлях назад для них був закритий назавжди. Назавжди, чуєш? Кажуть, такі утікачі мусили критись по байраках, рухатися або за далекі Райвендарські кручі, або шукати щастя десь на Сході, за піщаними пустками. Тут їм місця більше не було. Вся королівська варта мала їхні прикмети.

— Але ж якщо магістр Люціан не винен? — у розпачі вихопилося в мене, і я затисла в кулаку краєчок плаща. — Як він зможе довести свою невинність, якщо його заарештували?

  Пані Евтеза важко зітхнула, позирнувши на мене з сумною, материнською теплотою:

— Не знаю, дитинко... Не знаю. Можливо, колись у майбутньому цей світ і стане справедливим. А зараз ми маємо те, що маємо.

  У вежі Кристофа панувала важка, гнітюча тиша. Я допомогла кухарці перетягати важкі мішки з борошном та кошики з воском до темної підвальної комори. Бачачи, як у мене дрижать руки й заплутуються ноги, Евтеза відправила мене відпочивати.

— На тобі ж обличчя немає, дівчинко! — мовила вона, забираючи з моїх рук останній глечик. — Біжи до своєї комірчини й лягай. Ти надто виснажена, аби щось робити сьогодні.

  Користуючись нагодою, я добралася нарешті до свого ліжка й повалилася на сінник просто в одязі. М'язи нили, але я була не стільки фізично втомленою, як виснаженою зусиллями чаклувати. Моя істота здавалася порожньою судиною, з якої вичерпали все до останньої краплі.

  Архип виборсався з-під плаща, перелетів на спинку дерев'яного стільця й за звичкою трохи покпинив із мене:

— Вперше бачу відьму, яка виявляється надто слабкою для власної ж сили! Двонога халепа, та й годі!

  Проте, скосивши на мене своє чорне око-намистину, ворон дав своє своєрідне добро на відпочинок:

— Але не скигли. Відновишся швидко. Чим частіше застосовуватимеш чари, тим швидше вчитимешся й приборкуватимеш цей потік. Головне — аби ніхто про це не знав. Цього разу нам усе одно не вдасться задурити голову усім у залі суду іншим. Але в нас будуть усі шанси втекти й, можливо, з часом довести його невинність перед Головним Суддею.

  Я важко зітхнула й миттєво провалилася у рятівний, глибокий сон.

  Коли я прокинулася, за віконцем комірчини вже панували передвечірні сутінки. Вийшовши до головної зали, я застала Кристофа біля зоряного глобуса. Старий астроном заходився намагатися відмовити мене йти на суд.

— Не треба тобі туди йти, Ніто... — тихо мовив Звіздар, не підводячи очей від мідних кілець. — Моє старе серце може не витримати цього видовища. Якби важко мені не було, мабуть, я залишуся у вежі. Так буде краще для всіх нас.

  Я вперто, твердо похитала головою:

— Ні, пане Кристофе. Я мушу йти.

  Я підійшла ближче й щиро глянула у його втомлені очі за грубими сочевицями окулярів: