РОЗДІЛ 58

— Що робити?! Що нам робити, Архипе?! — у повній паніці зашепотіла я, схопившись за голову. Дрібне тремтіння било мої руки. — Як... як їм тепер прокинутися й не пам'ятати про те, що вони впали?! Це ж неможливо! Вони прокинуться на долівці й відразу збагнуть, що це не п'яне запаморочення, що щось сталося!

  Налякана й безпорадна, я ледве стримувала сльози:

— Все пропало... Все пропало! Що ж я наробила? Що тепер робити?!

  Архип раптом гучно й вимогливо прокаркав прямо мені в вухо, змусивши здригнутися:

— Гей, двонога! Заспокойся вже! Ти що, не бачиш, що довкола більше нікого немає?! Вулиця порожня! У нас є всі шанси прибрати за собою й урятувати становище!

  Я витерла спітніле чоло тремтячим рукавом:

— Тоді... тоді давай спробуємо. Що мені робити? Керуй!

— Це буде важко, — суворо мовив ворон, скосивши на мене темне око. — Але ти впораєшся. Ти повинна підбігти туди й затягнути їх у залу. Спочатку одного стягнеш на лавку й посадиш за стіл, а потім другого всадовиш навпроти. Ти готова?

— Свята Евлаліє... Чи я впораюся? — прошепотіла я, дивлячись на двох п'яничок. Хоч не надто високі і міцні, вже добре.

— Впораєшся! — твердо відрізав Архип. — У нас немає іншого виходу!

  Я вискочила з-під арки й кинулася до дверей. Чоловіки виявилися важкезними, мов наповнені мокрим піском клунки. Зціпивши зуби й знемагаючи від напруги, я вхопила першого за вилощені від бруду відвороти жупана й потягнула всередину залу. Мої руки дрижали, чоботи ковзали по замасленій долівці. Чоловік ніяк не хотів спиратися головою на стільницю, постійно соваючись і завалюючись набік. Я була вже геть мокра від дикого фізичного зусилля та липких нервів, коли нарешті змогла всадовити його за дубовий стіл, склавши його руки на дерев'яній поверхні й опустивши на них важку голову.

  Архип тим часом тривожно літав над завулком, пильно оглядаючи сусідні дахи й повороти, аби вчасно попередити мене, якщо хтось наблизиться.

  Коли мені вдалося втягнути другого гуляку й усадовити його на лаву навпроти першого — так, ніби вони удвох заснули над розлитим елем — мені здалося, що сил у моєму тілі не лишилося взагалі. М'язи нили, а в очах темніло від утоми.

  Проте, попри все, я тихо прикрила дубові двері шинку й направилася до свого імпровізованого схову під кам'яною аркою на протилежному боці вулиці.

  Коли здавалося, що на магію не залишилося й краплі наснаги, я змусила себе сконцентруватися. Заплющила очі, витягнула з глибини душі останнє тепло й пустила м'яку, прозору хвилю пробудження.

  Навіть той безпросвітний п'яничка, що увесь цей час лежав біля зовнішнього одвірка, поволі ворухнувся, потягнувся й щось сипло забурчав уві сні.

  Я заклякла під аркою, затамувавши подих. З глибини гостинного двору докотився невиразний шум. Хтось із ремісників важко позіхнув, застукотіли глиняні кухлі, пролунало бурмотіння шинкаря, але ніхто не вибіг на вулицю й ніхто не зчинив лементу.

  Я подумки відрахувала п'ять... десять секунд. Ніхто так і не вийшов на поріг.

— Отже, все добре, — стишено й поважно мовив Архип, опускаючись на моє виснажене плече. — Ці пияки навіть не помітили свого провалу в сон! А якщо хтось із них і відчув дивну тяжкість, то просто вирішив, що перебрав міцного хмелю. Це ідеально, Ніто! Ти розумієш? У нас усе вийде! Ми зможемо витягти Алхіміка з Зали Справедливості!

  Мої пальці повільно розтиснулися. Виявляється, увесь цей час я стискала кулаки з такою дикою силою, що нігті впилися в долоні до болю.

  Але аби повернутися до пані Евтези на ринкову площу, сил у мене просто не залишалося. Ноги підкошувалися, а в голові гуде мов у порожньому казані. Я ледве доповзла вузьким завулком за гостинним двором «Чорний кіт», розшукуючи вивіску з намальованим кошиком, про яку розповідала кухарка.

  Пекарня пані Гафі зустріла мене затишним теплом, пахощами свіжого житнього хліба, ванілі й висушеної кориці. Я опустила на дерев'яний прилавок дві мідні монети зі здриганням у пальцях і замовила дві гарячі булочки з повидлом та великий кухоль міцного відвару з лісових ягід.

  Забившись у найвіддаленіший куток закладу, я пожадливо з'їла рум'яну випічку й повільно випила гарячий відвар. Тільки тепер я відчула, як життєва наснага поволі повертається у знесилене тіло, а розшарпані нерви вгамовуються.

  Думки миттєво заполонили шалені, рішучі плани. Я уявляла, як саме ми витягнемо Люціана прямо з-під варти, і що буде далі, коли ми вирвемося з міста. Я думала про те, як поясню йому свою таємницю. Як признаюся, що лише тепер, коли його забрали в кайданах, я остаточно збагнула, наскільки він важливий для мене. Поясню, що я не якась лиха чи небезпечна відьма, що я не хочу нікому зла й прагну лише справедливості. І саме тому я ризикнула всім, аби повернути йому свободу.

  Він же мусить це зрозуміти... правда?

  Але мої роздуми рвучко перервав дрібний брязкіт кованих чобіт біля дверей пекарні. До закладу зайшли двоє міських вартових у залізяках, струшуючи краплі з плащів, і один із них голосно мовив до пекарки:

— Давай нам по рогалику, Гафі! Післязавтра на світанку на площі біля Зали Справедливості буде гаряче — Суддя наказав подвоїти варту. Буде суд, над цим вискочкою алхіміком і мабуть страта. А я казав, що занадто багато мізків в голові не до добра! — він простягнув кілька мідяків господині, — А сестра твоя Гафі, молодша, піде дивитися? Гарненька вона у вас, очей не відвести. — вартовий замріяно усміхнувся.