РОЗДІЛ 57

  Вони спали. Спали так міцно й безпробудно, що я довгі секунди не могла повірити власним очам. У завулку панувала така глуха тиша, ніби сам час зупинився довкола цього похмурого шинку.

  Архип змахнув чорними віялами крил, безшумно злетів угору, зробив коротке коло над вогкими дахами кам’яниць і знову опустився на моє плече. Його кігті злегка стиснули цупке сукно плаща.

— Гей, двонога... — сипло й гарячково прокаркав ворон просто мені у вухо, а в його темних очах-намистинах спалахнув справжній захват. — У нас усе вийде! Ти бачиш? Ти бачиш це?! Вони сплять! Але ми мусимо пересвідчитися напевно. Зазирни всередину.

  Я зробила кілька обережних кроків до похиленого порога, намагаючись не стукати підковками чобіт по мокрому камінню, й злегка прочинила важку дубову стулку.

  З задимленої напівтемряви залу долинув суцільний, різноголосий хрип і хропіння. Всі дванадцять чоловік позасинали саме там, де їх заскочили мої чари. Жоден з них не впав із лави й не розбив глиняного кухля. Вони просто опустили важкі повіки, спираючись чолом на замаслені стільниці чи прихилившись потилицями до дерев’яних перегородок. Навіть той хамовитий господар закладу з лисим черепом спав сидячи на вузькій лавочці просто за одвірком, безпорадно розвівши руки в боки.

  Я стиха зачинила двері й повернулася до птаха:

— А що робити тепер, Архипе?

  Ворон недовго думаючи переступив лапами по моєму плечі й поважно мовив:

— Тепер треба повільно пробудити їх. Але роби це надзвичайно обережно. Вони мають прокинутися всі разом, м’яко й природно — так, наче нічого й не було, а вони просто на хвилину замислилися чи задрімали від міцного елю.

  Мене це лякало. Скинути людей у сон виявилося значно простіше, ніж підняти їх без цементу та підозр. Проте я розуміла: іншого виходу немає. Якщо залишити цих ремісників у зачарованій млості ще на пів години, хтось із випадкових перехожих чи якийсь сусід обов'язково помітить дивну заціпенілість і здогадається, що тут було використано відьомство.

  Я тихенько ступила назад, перейшла вузький завулок і знову стала під темним затінком кам’яної арки. Заплющила очі, збираючи долоні в кулаки й налаштовуючись на те, аби влити точковий потік сили в пробудження цих людей.

  Але коли я вже була готова розімкнути внутрішню запруду й випустити бадьорість, з глибини вулички докотилися гучні і дуже шумні голоси.

  З-за повороту, похитуючись і голосно сперечаючись про якісь гральні кості, просто до гостинного двору направлялися двоє чоловіків. Вони не помітили мене у глибокому закутку під аркою, але паніка миттєво затопила мій розум вогняною хвилею. Серце гарячково забилося об ребра, а пекучий присмак іржі на язику спалахнув із новою силою. Якщо вони зараз відчинять двері й побачать сплячу залу разом із заціпенілим шинкарем...

— Зачекай! — гарячково просичав Архип, вчепившись дзьобом у край мого капюшона. — Спокійно, двонога! Не панікуй! Зачекай, нехай вони підійдуть до самого входу, і тоді приспи їх!

  Я налякано кивнула, затамувавши подих, і відраховувала секунди, вдивляючись у постаті нічних гуляк. Обидва чоловіки були добряче випивши — очевидно, це була далеко не перша їхня зупинка за сьогодні. Проте вони не були настільки п’яними, аби втратити рівновагу чи забути про власне падіння.

  Щойно перший чоловік простягнув руку й штовхнув дубову стулку, я свідомо відпустила гарячий потік.

  Чари вирвалися назовні м'яким, але потужним сплеском. Чоловіки задерев'яніли на півкроці. Повільно, мов підкошені снопи, вони сперлися один на одного, не втримали ніг і з важким, глухим стуком повалилися просто в розчахнутому проході, перегороджуючи поріг!