РОЗДІЛ 56

  Я прийняла рішення. Я спробую. Навіть якщо чари проваляться, я повинна зробити цей крок. Інакше що мені залишиться? Як я житиму далі з думкою про те, що могла врятувати людину, яка стала для мене найважливішою у світі, але злякалася й навіть не спробувала?

  Зробивши повільний вдих, я ступила на мокру бруківку. Обійшовши сплячого п'яничку, чиї брудні чоботи майже перегороджували прохід, я штовхнула важкі дубові двері й увійшла до гостинного двору.

  Усередині панувала напівтемрява, просочена маслянистим тютюновим димом, чадом від сальних свічок та гірким запахом здешевленого елю. За низькими дубовими столами сиділи трохи більше десятка чоловік у бідному, потертому одязі ремісників та звичайних небагатих містян. Хтось нервово кидав кості, хтось спирався чолом на замаслену стільницю, важко дихаючи після чергового кухля. Майже ніхто з них не звернув ні найменшої уваги на самотню дівчинку в темному плащі, яка з'явилася на порозі.

  Я зупинилася біля одвірка, вдаючи, ніби шукаю когось поміж похмурими обличчями гостей, а сама подумки швидко рахувала голови.

  З-за дерев'яної перегородки шинку зненацька виткнувся хазяїн закладу — кремезний чоловік із засмальцьованим рушником через плече й лисою, спітнілою головою, що виблискувала. Оглянувши мене з голови до ніг зверхнім поглядом, він мерзенно загиготів:

— Гей, мала! Якщо ти шукаєш роботу — то мені робітниці не потрібні, сам впораюся. А якщо надумала витратити кілька мідяків на пиво — то чи не ранувато тобі по шинках потикатися?

  Обурення гарячою хвилею обпекло щоки від такої заявочки. Я зціпила зуби, стримуючи гнів, і мовила якомога спокійніше:

— Я шукаю батька. Здається, його тут немає.

  Не чекаючи відповіді шинкаря, я швидко розвернулася й вийшла назовні, зачинивши за собою двері й важко видихаючи прохолодне повітря.

— Вартових у залі я не помітив, — сипло прокаркав Архип із мого плеча, вистромивши дзьоб із-під відлоги. — Але й людей замало. Заледве дванадцять чоловік разом із тим мерзенним лисуном.

— Це замало? — пошепки перепитала я, витираючи піт з чола.

— Для Зали Справедливості — замало, — відрізав ворон. — Але можливо, для першого разу нам буде цього цілком достатньо. Ми повинні розуміти, наскільки ти сильна. Якщо зможеш приспати цих дванадцятьох — значить, впораєшся й із двома-трьома десятками у залі суду.

  Я відійшла на кілька кроків від гостинного двору, занурюючись у глибоку тінь під похиленою кам'яною аркою сусідньої будівлі. Озирившись довкола й переконавшись, що поблизу немає жодної живої душі, я заплющила очі.

  «Рівний, точний потік... Спокій».

  Зробивши глибокий вдих, я дозволила знайомому металевому присмаку іржі обпекти язик. Гарячий струм у крові негайно прокинувся, готовий вирватися назовні. Але цього разу я не стала розхлюпувати його панічним вибухом.

  Спочатку я спробувала відчути кожного чоловіка, який знаходився всередині того будинку.

  І сталося справжнє диво! Стіни гостинного двору ніби розчинилися в моїй свідомості. Я чітко відчула кожну живу істоту в задимленій залі. Я відчула, як дрібно й прискорено б'ються їхні серця, як тепла кров бігає їхніми жилами, як повітря зі свистом вривається й виривається з їхніх грудей. Усі дванадцять чоловік постали в моїй уяві яскравими, пульсуючими вогниками серед темряви.

  І тоді я пустила свою силу.

  Я відчула, як пелена солодкого сну м'яко накриває кожного з них — ніжно й огортаюче, мов турботлива мати малюка, затягуючи у солодку дрімоту.

  Крізь товсту дубову кладку до мого слуху донеслися перші зміни. Гомін у залі почав стрімко вщухати. Чути було, як хтось із ремісників втомлено й протяжно позіхає. З глухим стуком упав на стільницю глиняний кухоль. Чоловіки один за одним припиняли суперечки, клали важкі голови на руки й опускали повіки, остаточно провалюючись у глибокий, міцний і здоровий сон. Навіть той грубіян-шинкар за своєю перегородкою важко вмостився на лаву й затих.

  Сила розлилася бездоганно. Усі дванадцять чоловік у будинку заснули без жодного опору.