РОЗДІЛ 55

  Гостинний двір без жодної вивіски виглядав похмуро й занедбано. Вузький завулок між двома потемнілими від постійної сирості кам’яницями потопав у сірому вечірньому тумані. Від старого бруківчастого вимощення тхнуло застояним дешевим елем, цвіллю та гірким смородом риб’ячих нутрощів з сусіднього зливового каналу. Вогкість занедбаного кутка міста в’їдалася в сукно плаща, лишаючи на тканині дрібні прозорі краплі. Біля самого входу, прихилившись плечем до напіврозваленого дерев’яного косяка, сидів чоловік у брудному жупані. Його голова важко звисала на груди, а з розчахнутого рота виривалося уривчасте, сипле хропіння. Позаду нього, з-за важких дубових дверей, доносився глухий гул людських голосів, що час від часу перебивався стукотом глиняних кухлів та нерозбірливою лайкою.

  Підходити до цього будинку було справді моторошно. Липкий страх дрібним морозом повз по хребту, змушуючи зупинитися за кілька кроків від похмурого порога.

— Не витріщайся на того пияка, двонога, — почувся біля мого вуха шелесткий, сухий шепіт. Архип міцніше впився кігтями у цупку тканину мого плаща, ховаючись під затінком глибокої відлоги. — Слухай уважно. Тобі потрібно обережно зазирнути всередину. Якщо у залі зібралося більше двох десятків чоловік — це якраз наш випадок. Але перед цим озирнися довкола. Впевнися, що поруч немає вартових, міських нишпорок чи когось, хто міг би завадити нашому плану.

  Серце в моїх грудях калатало так важко, що віддавалося болісним стуготінням у скронях. Страх пробирав до самих кісток. Чаклунство у столиці перебувало під найсуворішою забороною, і покарання за нього знали навіть діти з монастирських притулків.

  Якщо мої чари вирвуться з-під контролю, якщо хтось помітить дивний серпанок або викличе Міську Варту... Мені не врятуватися.

  Замість порятунку я просто опинюся у сирій підземній камері, а згодом гойдатимуся на залізному гаку поруч із Алхіміком. І тоді вже точно не залишиться тих, хто повірить у мою невинність та у чисті помисли магістра Люціана.

  Чи готова я ризикнути всім — власним життям, свободою й майбутнім — заради цього чоловіка?

  Адже допомоги чекати більше немає звідки. Старий Кристоф безпорадно опускав руки над судовими законами, а міська варта лише чекала нагадувань про винагороду.

  Ворон, ніби прочитавши мої божевільні думки, нерухомо скосив на мене чорне око-намистину й притишено мовив:

— Не бійся, мала. Якщо втрапимо у халепу — то втрапимо вдвох. Тікатимемо звідси теж удвох. Ну... і загинемо, мабуть, теж удвох.

— Це зовсім не надихає, Архипе, — пошепки витиснула я через зціплені зуби, відчуваючи, як від його слів крижаний холод стискає горло.

  Та хіба Люціан не заслуговував на цей шанс? Він же справді не винен. Цей чоловік прожив усе життя серед реторських трубок, латунних важелів та пожовклих фоліантів, безтямно закоханий у свою науку. Але за цією суворою, педантичною оболонкою ховалася дивовижна турбота й абсолютна, безапеляційна чесність. Він захистив мене перед палацовими нишпорками, розповівши історію про дурну служницю, і добровільно прийняв кайдани, аби відгородити мене від удару. Ця його незламна гідність, спокій і чистота думок остаточно полонили мої уявлення про справжніх людей.