РОЗДІЛ 54

— Але що ж тоді у нас є насправді, пане Кристофе? — вихопилося в мене з болем. — Хоч якась зачіпка?

— Фактично — лише розуміння того, що це не алхімічний процес, — похмуро відповів Звіздар. — Тут задіяно магію. Первісну, нищівну магію.

  У цей момент з високого пюпітра біля зоряного глобуса безшумно злетів Архип. Ворон гепнувся на край столу просто перед Кристофом, скосивши чорне око-намистину на пожовклі аркуші.

— А таке провернути столична аристократія могла лише з допомогою вигнанця з-за Райвендарських круч, — сипло й поважно прокаркав птах, клацнувши масивним дзьобом. — Інакше це пояснити неможливо. Жоден міський ремісник чи алхімік на таке не здатен. А враховуючи, що всі, хто володів магією, були оголошені вигнанцями й знищені... наших доказів для Суду — рівно нуль. Жоден регент не визнає наявності чаклунства у столиці, бо це підрубить їхню власну владу.

  Кристоф лише тяжко зітхнув, не ставши навіть сперечатися з вороном.

  Тишу в залі перервав повільний рип дубових дверей кухні. До кімнати увійшла пані Евтеза у своєму темному фартуху. Вона тримала в руках плетений кошик і, приязно посміхнувшись до мене, мовила:

— Ніто, дитино, я завтра зранку їду на Великий ринок до міста. Треба докупити свіжого сала, борошна та ялинового воску для каганців. Чи не хотіла б ти доєднатися до мене? Прогуляєшся, розвієшся трохи, а то у вежі скоро сама на мумію перетворишся.

  Серце прискорено стуконуло в ребра.

  Я повільно повернула голову й позирнула на Архипа. Ворон на столі ледь помітно нахохлився й хитнув головою, скосивши на мене темне око.

  Це був наш шанс. Єдиний справжній шанс випробувати мою силу сну на людях, серед міського тлуму й гомону, до того, як ми ступимо до Зали Справедливості. Але в голові негайно винирнув холодний острах: як зробити це непомітно для кухарки та сотень випадкових перехожих? Як приспати людину так, аби це не виглядало магічним нападом?

— Я... я з радістю поїду з вами, пані Евтезо, — змусила я себе витиснути посмішку. — Дякую вам.

— От і добре, — зраділа кухарка. — Виїжджаємо удосвіта, поки візник із сусіднього хутора збирається до міста.

  Коли передвечірня тиша остаточно огорнула вежу, я піднялася до своєї комірчини. Свічка на дерев'яному столику кволо тріпотіла, відкидаючи довгі тіні на сосновий сінник.

  Ворон безшумно прошмигнув крізь кватирку й опустився на край мого ліжка.

  Я опустилася на сіно, затиснувши долонями обличчя:

— Архипе... Я не уявляю, як ми це зробимо. На ринку юрмитися сотні людей! Якщо я випущу сон непомітно для пані Евтези — вона ж побачить, як хтось раптово валиться на землю! А якщо я помилюся й присиплю саму кухарку?.. Ми ж викриємо себе раніше, ніж дійдемо до Зали Справедливості!

  Птах поважно переступив лапами по ковдрі, злегка торкнувшись дзьобом мого рукава:

— Не панікуй наперед, двонога. Головне — не здаватися й тримати холодну голову. Ми знайдемо спосіб. У місті повно завулків, де люди ходять помалу, і повно місць, де раптовий сон можна списати на хворобу чи випивку. Завтра на місці розберемося.

  Його спокійний, саркастичний тон трохи вгамував мої нервові дрижаки. Я заплющила очі й моментально заснула.

  Наступного ранку пані Евтеза розбудила мене ще удосвіта, коли за віконцем лише починала жевріти тонка блідо-синя смужка передранкового неба.

  Ми швидко вмилися, перехопили по шматку житнього хліба й сіли на хутірський віз, запряжений сивим конем. Дорога до столиці тягнулася через ранковий туман, просочений пахощами вологої землі та осіннього листя. Ворон Архип ховався під глибоким капюшоном мого темного плаща, лише час від часу ворушачи пір'ям біля моєї шиї.

  Коли попереду замайоріли сірі кам'яні мури столиці й розчахнуті ворота Нижнього міста, я повернулася до кухарки:

— Пані Евтезо... Я б хотіла відлучитися на кілька годин. Мені потрібно залагодити одну власну справу у місті.

  Кухарка призупинила коня біля заїжджого двору, уважно подивившись на мене. У її погляді не було суворості — лише розуміння й тепло.

— Добре, дитино, — мовила вона. — Тільки будь обережна. Місто зараз неспокійне, нишпорки скрізь ходять. А тобі... тобі чи не потрібно кілька монет? На лихий випадок?

  Я трішки знітилася, ховаючи вимазані долоні під полами плаща. Сором обпік щоки, адже у мене насправді не було жодного мідяка.

— Я... я не відмовлюся, якщо можна...

  Пані Евтеза добродійно посміхнулася, полізла до своєї глибокої полотняної калитки й витягла п'ять потемнілих мідних монет. Вона вклала їх у мою долоню й злегка поплескала мене по плечу:

— Тримай, дівчинко. Знаєш, найкраще біль тамують солодощі. Тож тобі обов'язково потрібно зазирнути у пекарню з солодощами та випічкою пані Гафі. Вона робить дивовижні рогалики з корицею! Ця пекарня знаходиться неподалік Головного ринку, у завулку просто за гостинним двором «Чорний кіт». Зазирни туди обов'язково, з'їж рогалик і посидь у затишку. Обожнюю її випічку.

— Дякую вам, пані Евтезо, — тихо сказала я, з щирою вдячністю ховаючи монети до кишені.

  Ми попрощалися перед самими ринковими рядами, де вже вирував ранковий людський тлум: кричали торговці зеленню, стукотіли вози з бочками, а зливові жолоби просочувалися смородом свіжої риби.

  Щойно кухарка зникла поміж ятками з салом, Архип вистромив чорну голову з-під мого плащу, перебрався мені на плече й міцно впився кігтями у цупке сукно плаща.

— Повертай праворуч, двонога, — сипло прокаркав ворон прямо мені у вухо. — Нам не сюди.

— А куди ми йдемо? — пошепки спитала я, пробираючись повз натовп ремісників.

— Направляйся тією кривою вулицею, — вказав дзьобом птах на вузький, брудний завулок між двома триповерховими кам'яницями, де висів туман і сморід застояного елю. — Там, за похиленою аркою, стоїть один незрозумілий гостинний двір без жодної назви й вивіски. Тобі треба туди.

  Я здивовано кліпнула очима, але покірно ступила у бруківчату тінь кривої вулиці.