РОЗДІЛ 52

  Я лише кволо кивнула, намагаючись не переконувати кухарку в зворотному. Відпускати Люціана чи вважати його втраченим я не збиралася жодної секунди. Я планувала вирвати його з рук Головного Судді та з-під самої шибениці, навіть якщо для цього доведеться приспати половину Королівського Пагорба разом із вартою.

  Заштовхавши в себе важку ячмінну кашу й запхнувши до кишені плаща кілька гарячих яблучних пиріжків, що їх зранку випекла Евтеза, я разом із вороном знову попрямувала до соснового гаю за вежею.

  Ранкове сонце злегка пробивалося крізь колюче гілля, вихоплюючи з волокнистого туману вологі стовбури ялин та вогкий верес під ногами.

— Сьогодні я відлечу далі, — заявив Архип, опускаючись на високу ялинову гілку за двадцять кроків від мого пенька. — Мені зовсім не усміхається знову ловити твою солодку млість і падати головою в кущі через брак твоєї концентрації. Твоє завдання — точкове пробудження. Збирай докупи свій розшарпаний розум і не розливай магію довкола, мов гарячий кисіль.

  Я опустилася на коліна перед уже знайомим мурашником.

  Сьогодні все йшло значно легше. Відчуття сили не викликало того панічного жаху, як учора під час першої спроби. Я зробила глибокий, повільний вдих, дозволила знайомому металевому присмаку іржі обпекти язик і м'яко випустила широку хвилю сну. Ранковий пташиний гомін навколо мене миттєво згас, а мурашник поринув у мертве, зачароване заціпеніння. Відлуння чарів ледь не зачепило й Архипа — ворон на віддаленій гілці загрозливо нахохлився й хитнувся, змусивши мене здригнутися.

  «Я мушу тренуватися значно обережніше, — гостро усвідомила я, стискаючи кулаки. — Завдавати шкоди Архипу чи Кристофу я не маю жодного права. Силу треба тримати на прив'язі».

  Я зосередилася на маленькому горбку з рудих хвоїнок. Посеред десятків застиглих комах я вибирала одну-єдину чорну мураху, яка заклякла біля сухого соснового лусочка. Знову і знову я намагалась. Минуло вже кілька годин. 

  «Ниточка... Тонка, мов павутинка, нитка чистої бадьорості й джерельної свіжості».

  Я заплющила очі й стисла внутрішній потік. Я не розливала важкий туман. Я уявила прозорий, кришталевий крапельний сплеск джерельної води, який влучає прямо у заціпеніле тільце цієї однієї комахи. Я спрямувала крихітну цівку сили крізь пучки пальців.

  За запалою лісовою тишею пролунав ледь помітний шурхіт.

  Я розплющила очі й заклякла від дикого захоплення.

  На рудій хвоїні, жваво ворушачи вусиками й гарячково перебираючи лапками, бігала одна-єдина мураха! Усі її родичі довкола лишалися абсолютно нерухомими, заглиблені в магічний сон. Вона описала коло довкола сплячого сусіда, гарячково обмацала хвоїну й помчала вгору по стеблу вересу.

  Серце у грудях тьохнуло від нестримної радісної хвилі. Вийшло!

  Я затамувала подих, знову приборкала металевий присмак і м'яко приспала бідолашну мандрівницю назад. Потім вибрала іншу мураху — на протилежному краї мурашника. Знову зосередилася, звузила потік сили до товщини павутинки й направила точковий імпульс.

  Мураха миттєво здригнулася, звелася на лапки й рвучко побігла по моху! Решта мурашника спала далі, не подаючи жодних ознак життя.

  Радості не було меж! Мені не потрібно було боротися з силою чи боятися її — треба було лише чітко бачити конкретну істоту й давати їй рівно стільки поштовху, аби розбудити її свідомість, не зачіпаючи тих, хто поруч. Концентрація, точний розрахунок і внутрішня впевненість.

  Я вже замахнулася думкою спробувати свої чари на чомусь більшому — можливо, на лісовій миші чи пташці в кущах шипшини — як над гаєм пролунало важке лопотіння крил.

  Архип опустився на низький сучок поруч зі мною, втомлено обтрушуючи пір'я й позираючи на сонце, що схилялося до заходу.

— Досить на сьогодні, двонога, — мовив ворон, скосивши на мене чорне око. — Сонце вже майже сховалося за Північний пагорб. На сьогодні твоїх мурашиних мук цілком достатньо.

— Але в мене вийшло, Архипе! — вигукнула я, не в змозі приховати радості й підхоплюючись із колін. — Подивися! Я можу пробуджувати їх по одній! Я більше не буджу увесь мурашник!

— Бачу, не сліпий, — буркнув птах, злегка клацнувши дзьобом. — Але мураха — це не людина й не стражник у залізній кирасі. Нам треба відпочити перед завтрашнім днем. Бо завтра тобі доведеться випробувати свій поштовх сили на значно більших істотах.

  Він нахилився нижче з гілки, і його голос пролунав суворо й застережливо:

— Часу залишається все менше. Усього три дні до суду. Завтра ми почнемо справжні випробування на людях і більших істотах.

  Я підвелася з колін, обтрушуючи вимазану у моху спідницю. Усередині більше не було липкого жаху чи зневіри. Я впевнено стисла кулаки. Ще кілька днів тому я була безпорадною сиротою з монастирського притулку, але тепер я знала: я впораюся. Я витягну Люціана з тієї пастки й не дозволю накинути зашморг на його шию, чого б це мені не коштувало.

  Навіть, якщо магістр потім мене прожене.