РОЗДІЛ 51

  До вежі ми поверталися вже під покривом глухих вечірніх сутінків. Кожен крок віддавався у ногах важким, свинцевим болем, а голова гула, мов спорожнілий мідний казан. Я ледве переставляла ноги по вогкому вересу, спираючись на виступаюче коріння ялин, аби не впасти просто в мокроту й бруд.

  Магістр Кристоф зустрів нас біля розчахнутих дверей першого ярусу. Побачивши моє сполотніле обличчя та вимазаний у землі фартух, старий астроном не став влаштовувати допиту. У його гострих очах прохопився гіркий, застережливий жаль. Звіздар щиро вважав, що дівчина-лаборантка просто не здатна витримати удару від раптової втрати наставника, який став для неї єдиним захистом і опорою в цьому божевільному місті.

— Іди до себе, Ніто... — тихо мовив Кристоф, приборкуючи свою роздратованість і вказуючи рукою у бік гостьової комірчини. — Іди й відпочивай. Тобі треба це прожити. Серце мусить виболіти, перш ніж знову прийме спокій.

  Поки пані Евтеза потягнула мене до кімнати, Архип опустився на масивний пюпітр біля зоряного глобуса й стишено повідомив господарю новини зі столиці. До мене з головної зали долинали лише уривчасті, глухі звуки: згадка про кінець тижня, важкі зітхання Кристофа та швидкий, неспокійний тупіт його чобіт. Старий астроном заходився гарячково снувати між стелажами, витягаючи пожовклі фоліанти й шукаючи давні судові прецеденти. Він затято вірив, що зможе скласти письмовий захист для Люціана — свого найздібнішого, хоч і надто впертого учня.

  Тим часом Архип прошмигнув на кухню, виманив у приголомшеної кухарки ще три обсмажені кавові квасолини й залетів до моєї комірчини, коли жінка вийшла за водою.

— Випий відвару й лягай спати, двонога, — прокаркав ворон, киваючи дзьобом на край мого столика на керамічний кухоль із трав'яною настоянкою. — Тобі потрібні сили. Якщо занепадеш духом зараз і зляжеш без тями — у п'ятницю на мотузці гойдатимешся поруч із Солвеном. Ти ж хочеш його витягти з тієї затятої судової пастки? Тоді їж, спи й оновлюй власні сили, вони тобі знадобляться. Завтра ми продовжимо навчання.

  Я навіть не мала сил відповісти. Ледве скинувши вимазане взуття, я повалилася на сінник і миттєво провалилася у важкий, безпам'ятний сон.

  Ранок вжалив мене диким, пекучим болем у кожній жилі. Коли я спробувала підвестися з ліжка, спину й плечі звело так, наче по мені проїхалася важка підвода. Чоло горіло, у роті пересохло, а до горла підкочувала нудота. Мені здавалося, що я підхопила люту лихоманку чи небезпечний прирічковий чад.

— Не панікуй, відьмо, — почувся з підвіконня сиплий, спокійний голос Архипа. Птах дбайливо перевертав дзьобом свою кавову здобич. — Це всього лише відкат. Твій організм уперше виплеснув стільки сирої стихійної сили назовні. За будь-яку магію доводиться платити власними м'язами, кістками та кров'ю. Поп'єш води, поснідаєш — і за годину-другу відпустить.

  Пані Евтеза, що саме зайшла до комірчини із глеком гарячого відвару, подивилася на мене з невимовною, материнською жалістю. Вона обережно поставила кухоль на стіл, присіла на край сінника й легенько погладила мене по виснаженому плечу:

— Бідна дитина... Тобі треба побути самій, я це добре розумію. Не соромся своїх сліз і цього болю. Саме так ми й усвідомлюємо та проживаємо свої втрати. Спершу здається, що світ розвалився на друзки, а потім біль вщухає...