РОЗДІЛ 50

  «Тонка павутинка... чиста джерельна вода...» — подумки повторювала я слова ворона, заплющуючи очі й роблячи глибокий, повільний вдих.

  Пекучий, металевий присмак іржі миттєво обпік язик. Напруга в крові прокинулася відразу, готова вирватися гарячим струмом. Але я змусила себе замерти. Я приборкала цей потік, стискаючи його всередині, намагаючись відщипнути від нього лише найменшу, невагому краплинку.

  Я розплющила очі й спрямувала погляд на маленьку чорну мураху, що застигла на вигнутій сосновій хвоїні біля мого лівого чобота.

  Я уявила, як прозора, мов кришталь, ниточка бадьорості випливає з моїх пальців і торкається її крихітного спинця.

  Нічого не сталося. Мураха лишалася нерухомою, мов виточена з потемнілого бурштину.

  Я спробувала ще раз. Додала трішки більше напруги, уявила джерельний сплеск...

  Раптом увесь вершок мурашника здригнувся! Всі сотні дрібних істот одночасно ворухнули вусиками, підвелися на лапки й гарячково закрутилися по рудих хвоїнах, вириваючись із магічного зачеплення!

— Ні! Ні-ні-ні! — у розпачі вигукнула я, схопившись за голову.

  Гарячково заплющивши очі, я знову випустила солодкий туман, вгамовуючи лісову метушню. За кілька секунд мурашник знову поринув у мертвий сон.

  Години тягнулися одна за одною. Сонце на небі піднялося вище, проганяючи ранкову вогкість. Мої коліна затерпли від довгого сидіння у моху, спідниця просочилася вологою, а на чолі виступили дрібні краплинки поту.

  Спроба за спробою закінчувалися однаковим крахом. Сон підкорявся мені легко й бездумно — варто було лише пригадати холодний переляк і спрямувати його назовні. Але пробудження вимагало зовсім іншого: невимовної концентрації, спокою й гранітного контролю над власними думками. Щоразу, коли я намагалася оживити одну мураху, моя сила або не відчувалася зовсім, або вибухала широкою хвилею, будячи весь мурашник разом із сусідніми жуками в вересі.

  Зневіра важким каменем лягала на груди. Руки дрижали від утоми, а в роті гіркло від постійного металевого присмаку.

«Я не зможу... Я нічого не вмію...» — відчайдушно душила я в собі сльози, тулячись чолом до шорсткої соснової кори.

  Але перед очима негайно виринало обличчя Люціана. Його суворі очі за склом окулярів, його випрасувані манжети, поплямовані сажею, і той жахливий брязкіт залізних кайданів... Він зараз сидів у темній, сирій камері Судової Палати, чекаючи на вирок за злочин, якого не коїв. Чоловік, який дав мені дах над головою й захистив від вартових, лишився один.

  Я витерла рукавом піт з чола, зціпила зуби й знову нахилилася над мурашником. Я не мала права здаватися.

  Коли тіні від ялин стали довгими й темними, а передвечірнє повітря знову просочилося прохолодою, над гаєм пролунало знайоме лопотіння крил.

  Чорна тінь перетнула сонячний промінь, і на гілку над моєю головою опустився виснажений Архип. Пір'я птаха було скуйовджене, а в дзьобі він тримав сухий ялиновий горіх.

— Вистачить мордувати мурашник, двонога, — сипло прокаркав ворон, кидаючи горіх у мох і втомлено складаючи крила. — Ти вже маєш вигляд мов привид із бідняцького цвинтаря.

— Я не змогла, Архипе... — пригнічено витиснула я, не підводячи очей. — Вони або сплять усі разом, або прокидаються всім гуртом. Я не вмію розділяти цей струм.

— І не навчишся за один день, — відрізав птах, скосивши на мене чорне око. — На це потрібні тижні практики, а не кілька годин гарячкового штрикання магією. Але у мене є новини зі столиці.

  Я рвучко підвела голову:

— Що там? Коли суд?

— Головний Суддя не поспішає, — поважно мовив ворон. — Вони готують видовище. Пишне засідання з запрошеними купцями, векселярями й цеховими магістрами. Процес призначили на кінець тижня. У нас є ще щонайменше чотири дні.

  Полегшення гарячою хвилею розлилося у грудях. Чотири дні! Це ціла вічність порівняно з тим, чого я боявся найбільше.

— Чотири дні... — прошепотіла я, піднімаючись із колін і обтрушуючи вимазаний у землі фартух. — Це добре. Це дуже добре. Ми будемо тренуватися щодня. З ранку до самої ночі! Я буду пробуджувати цих мурах по одній, поки в мене пальці не повідпадають!

— Помалу, гаряча голово, — зупинив мене Архип, переступаючи по гілці. — Зараз тобі треба повернутися до вежі. Старий астроном уже двічі виходив на балкон зі своєю трубою й волав у далечінь, шукаючи тебе. Якщо ти не з'явишся негайно, він вирішить, що тебе викрали ті самі нишпорки, і підніме на ноги весь Північний пагорб.

  Я кивнула. Тіло справді нило від дикого виснаження, а ноги здавалися ватяними.

  Ми повільно покрокували стежкою назад, крізь вечірній сосновий гай. Сутінки розливалися поміж стовбурами темним, синюватим серпанком. Свіже повітря проганяло важку млість, але в моїй голові вирував стрімкий потік думок.

  Ворон летів поруч, низько перескакуючи з гілки на гілку й спостерігаючи за моєю ходою.

— Ніто... — раптом глухо прокаркав Архип, і в його голосі знову з'явилася та сама важка, вікова суворість, від якої мороз ішов по шкірі.

— Що, Архипе? — перепитала я, не збавляючи кроку.

  Птах опустився на низький сучок прямо переді мною, змушуючи зупинитися.

— Скажи мені відверто... Ти справді готова виконати цей план? — запитав він, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Я ж казала тобі, — здивувалася я. — Я не залишу Люціана в темниці. Я приплю їм усю залу й витягну його звідти, чого б це мені не коштувало.

— Я не про варту й не про Головного Суддю, — просичав ворон, нахиляючись ближче. — Подумай про свого Алхіміка, двонога.

  Я заклякла на стежці.

— Якщо нам усе вдасться... — продовжив Архип, і його слово падало в вечірній тиші мов важкое каміння. — Якщо ти проберешся до Зали Справедливості, випустиш чари прямо на очах у десятків свідків і знімеш із нього кайдани магічним сном... Приховати свій дар перед Люціаном ти більше не зможеш. Уся твоя брехня про «фосфорний пил» і «печерний мох» розпадеться на попіл. Він побачить, хто ти є насправді.