РОЗДІЛ 49

  Я ледве встигла підставити згорнуті долоні, коли важкий чорний комок пір'я звалився з низького сучка. Архип гепнувся просто в мої руки, трусячи головою й спантеличено мигаючи темними очами-намистинами.

— Двонога халепа! — просичав він, виборсуючись із моїх пальців і важко перебираючи лапами по вогкому вересу. — Ти що робиш?! Ти ледь не вкоротила віку єдиній розумній істоті на цьому пагорбі! Захисниця знайшлася!

— Я... вибач, Архипе, — знічено зашепотіла я, притискаючи дрижачі долоні до фартуха й опускаючись на коліна біля коріння старої сосни. — Я не хотіла. Воно само...

— «Само» у городі росте! — перебив птах, вибираючись на суховатий виступ кам'янистого ґрунту й запекло чепурячи пір'я на загривку. — Силу треба дозувати, дурне дівчисько! Ти розлила свій сон, мов гарячу смолу з дірявого казана! Замість того, аби м'яко приборкати кількох мурах, ти звалила з гілки трьохсотлітнього ворона!

  Я пригнічено похилила голову, відчуваючи, як щоки палають від сорому та збентеження. Уява миттєво намалювала величезну, високу Залу Справедливості: мармурові колони, важкі дубові лави, десятки озброєних вартових у залізних кирасах, похмурі судді у чорних мантіях і Люціан у кайданах по центру.

  Якщо я не здатна впоратися з власним даром на самотній лісовій галявині, якщо один-єдиний необережний спалах моєї сили валить із ніг мого власного наставника... Що станеться у забитій людом залі? Я ж просто присиплю весь квартал, разом із Люціаном, стражниками й випадковими перехожими на вулиці! Або, що ще гірше, хвиля моєї паніки вирветься з-під контролю й замість солодкого сну рознесе ті кам'яні склепіння на порох.

— Ми не зможемо... — тихий, тремтячий голос вирвався з моїх грудей перш, ніж я встигла його зупинити. — Архипе, наш задум провалиться. Я не впевнена, що зможу приспати залу суду так, аби не накоїти лиха. Це занадто складно. Я не впораюся.

  Ворон зупинився, припинивши чепурити крило, й повільно повернув до мене свою масивну голову. Його погляд втратив розлючені іскри, поступившись місцем старій, розумній уважності.

— Не втопи мене своїми сльозами, — буркнув птах вже значно спокійніше, хоча в його дзьобі все ще чулося суховатий хрип. — Зважай на те, двонога, що на мене взагалі-то древні відьомські чари майже не діють. Моє пір'я просочене силою моєї першої господині так, що звичайне замовляння відскакує від мене, мов горох від стіни. І якщо мене розморило так, що ноги підкосилися — це означає лише одне.

  Він зробив крок ближче, впившись кігтями у мох:

— Твоя сила не просто велика. Вона дика, первісна й надзвичайно міцна. Ти не слабка, Ніто. Ти просто не вмієш тримати в руках свій власний заступ і гатиш ним куди прилетить.

  Я підвела очі, вдивляючись у чорні намистини птаха з кволою надією.

— Але аби не висадити в повітря Залу Справедливості, нам справді треба перевірити твої чари до того, як ми ступимо на міську бруківку, — продовжив Архип, схиливши голову набік. — Тобі потрібна точність. Хірургічна точність, про яку так любить патякати твій Алхімік.

  Птах змахнув крилами й опустився на низький сосновий пеньок, біля підніжжя якого темно-рудою гіркою піднімався старий мурашник.

— Слухай уважно, — суворо мовив ворон, вказуючи дзьобом донизу. — Всі ці дрібні істоти зараз сплять. Ти накрила їх своїм туманом, мов важкою ковдрою. А тепер твоє завдання — розбудити їх. Але не всіх.

  Я здивовано кліпнула очима:

— Як це — не всіх?

— Ти повинна вибрати одну-єдину мураху, — терпляче, мов дитині, пояснив Архип. — Побач її серед змертвілих у сні тілець. І уяви, що твоя магія — це не важкий плащ із солодкого сну, а тоненька, прозора павутинка бадьорості. Забудь про туман. Уяви чисту, джерельну воду. Поспрямуй цю крихітну цівку сили прямо в тулубець цієї однієї істоти. Влий у неї життя й рух. Але всі інші мурахи мусять спати далі! Якщо прокинеться хоч одна сусідня комаха — дослід вважається повністю програним.

  Я схилилася над мурашником. На рудих хвоїнах заклякли десятки чорних цяточок. Усе навколо дихало неприродним, зачарованим спокоєм.

— Спробувати розбудити тільки одну... — прошепотіла я, відчуваючи, як від однієї думки про це у скронях починає дрібно постукувати.

— Саме так, — мовив ворон, випроставши шию. — Навчатимешся ювелірної точної роботи. А я тим часом лечу до міста. Мені треба вивідати, на який саме день і годину Суддя призначив свій ганебний процес. Працюй. І не здумай спалити ліс, поки мене немає.

  Не чекаючи на відповідь, Архип рвучко відштовхнувся від пенька, розправив чорні віяла крил і безшумно майнув угору, розчиняючись у соснових кронах.

  Я залишилася самісінька в глибокій, дзвінкій тиші лісу.

  Ранкове сонце повільно пробивалося крізь колючі гілки, вихоплюючи з напівтемряви стовпи золотистої пилюки. Я опустилася на коліна просто в м'який мох, тулячись обличчям майже до самого мурашника.