РОЗДІЛ 48

  Я кивнула ворону й покрокувала до далекого кутка залу, де за високими стелажами з зоряними картами ховався вихід на вузький бічний балкон.

  Архип безшумно злетів зі столу й опустився на масивний кам'яний парапет поруч зі мною.

— Ти збираєшся скоїти чергову дурницю, двонога? — тихо, без найменшої іронії запитав птах, скосивши на мене чорне око.

  Я спиралася ліктями про холодний граніт, дивлячись на далеку, сповиту передранковим туманом столицю. Вітер розвівав моє волосся, а в голові вимальовувалося єдине рішення.

— Архипе... — пошепки мовила я, перехоплюючи його погляд. — Ти казав, що я відьма. Твердив, що у моїй крові спить дика сила. Якщо це правда... якщо я справді володію цим даром, то я не можу просто дивитися, як Люціана поведуть на плаху! Я повинна щось зробити!

  Ворон нахохлився, його пір'я на загривку піднялося, а голос пролунав глухо й застережливо:

— Сміливі слова, Ніто. Але ти навіть уявити собі не можеш, на яку стежку намагаєшся ступити. Відьомська магія — це не дитяча забавка. Вона живе емоціями. Коли ти випускаєш її на волю через гнів чи відчай, вона легко стає темною й нищівною. Межа між порятунком і руйнуванням тонка, мов павутиння. Чи готова ти до наслідків, якщо твоя сила вирветься з-під контролю й спалить усе довкола, а якщо нашкодить іншим?

  Я затисла в кулаку записник Алхіміка, відчуваючи шершаву шкіру палітурки.

— Мені байдуже до наслідків для себе, — відповіла я без жодних вагань. — Я просто мушу врятувати його. Він не винний!

  Архип довго мовчав, вдивляючись у моє обличчя. У його чорних очах-намистинах спалахнув вогник розуміння. Потім птах важко зітхнув, переступаючи лапами по граніту.

— Дурне, гаряче дівчисько... — прокаркав він м'якше. — Добре. Слухай сюди. Витягти його з центральної в'язниці Судової Палати ми не зможемо — там кам'яні стіни у два сажні й купа варти. Але Головному Судді потрібна не потрібна таємна страта. Йому потрібний публічний процес, аби перед купцями й аристократами показати «покарання винних» і розгромити Цех Алхіміків. Вони влаштують суд у Залі Справедливості.

— Суд... — прошепотіла я.

— Саме так, — кивнув ворон. — І це наш єдиний шанс. Тобі потрібно пробратися до зали суду.

— Але як? — я спантеличено розвела руками. — Навіть якщо ми проберемося всередину, там буде половина Міської Варти! Як ми витягнемо Люціана звідти?

  Я міцніше стисла записник:

— У цих нотатках — усі його досліди! Люціан — найрозумніший чоловік із усіх, кого я зустрічала. Якби у нього було трішки більше часу, він би розклав цей пил на молекули й довів Судді, що золото псують не алхіміки! Йому просто потрібен час!

— Час... — Архип схилив голову набік, і в його дзьобі пролунало суховатий поклацування. — Час можна виграти різними шляхами.

  Птах нахилився ближче до мого вуха, і його голос пролунав майже нечутно:

— Колись давно... моя відьма опинилася в схожій халепі. Коли до села вдиралися палацові нишпорки, вона не спалювала їх вогнем і не кликала блискавки. Вона вміла замовляти сон. Дику, важку млість, що осідає на повіки, мов туман. Вона могла приспати сотню озброєних чоловіків, коней і собак одним-єдиним подихом. Вони падали там, де стояли, і спали до самого вечора.

  Моє серце прискорено стуконуло:

— Приспати цілу залу?..

— Якщо ти навчишся спрямовувати свій металевий присмак не в переляк чи руйнування, а в солодку, важку млість — ти зможеш усипити варту й суддів, — просичав Архип. — Ми зайдемо до Зали Справедливості, ти зачаруєш їх сном, ми заберемо Люціана й спокійно вийдемо геть, поки всі вони бачитимуть кольорові сни.

— І я... я зможу це зробити? — із надією спитала я, дивлячись на власні долоні.

— Зможеш, якщо тренуватимешся, — відрізав ворон. — У вправі «залізний цвях» ти вчилася скидати силу в землю. Тепер тобі треба навчитися випускати її довкола себе — м'яко, мов туман. Але заповідаю тобі, двонога: навіть не думай тренуватися у будинку Кристофа! Якщо ти випустиш цей чар у залі, старий астроном і його кухарка просплять три дні, й це не залишиться непоміченим!

— Я зрозуміла, — кивнула я, відчуваючи, як у грудях замість липкого страху розгоряється тверда рішучість. — Ходімо за вежу. У сосновий гай.

  Ми безшумно вислизнули з вежі через задній вихід, що ведмежим лазом виходив до густого соснового гаю на північному схилі пагорба. Верес під ногами був вогким від роси, а повітря пахло смолою та висушеною хвоєю.

  Я відійшла на десяток кроків від кам'яної кладки вежі й зупинилася біля старої, крислатої сосни.

— Заплющ очі, — наказав Архип, примостившись на низькому сучку. — Відчуй цей іржавий присмак у роті. Не жени його в землю. Уяви, що цей тепло-пекучий струм перетворюється на важелезний, солодкий серпанок. Він м'яко огортає все довкола — траву, соснові голки, гілки... Усе мусить заснути. Немає нічого солодшого за сон.

  Я зробила глибокий вдих. Заплющила очі.

  Металевий присмак миттєво обпік язик. Серце стукотіло, але я згадала Люціана в кайданах і свідомо відпустила силу. Я уявила густий, вечірній туман, який м'яко осідає на соснову хвою. Я спрямувала пекуче стуготіння зі скроней назовні, розливаючи його у прохолодному повітрі гаю. Я уявила ніжне м'яке ложе. Я уявила ситість та спокій, що розтікаються венами по тілу. Так, спокій, солодке відчуття захищеності і безпеки. 

  Довкола мене зависла дивна, нерухома тиша. Вітер у кронах затих. Пташиний гомін біля моїх ніг миттєво увірвався. Кілька лісових мурашок, що порпалися у соснових голках біля мого чобота, раптово заклякли й повалилися набік.

— Працює... — здивовано пошепки мовила я, розплющуючи очі. І ледве встигаючи спіймати ворона, що мало не впав на землю з гілки.