РОЗДІЛ 47

  Важкі дубові двері вежі зачинилися з глухим стуком, що ще довго відлунював під кам'яним склепінням першого ярусу. Наче розтята сокирою, тиша повернулася в залу, але тепер вона здавалася отруєною й мертвою.

  Я стояла біля пройми, притиснувши до грудей записник Люціана. Шкіряні кутики палітурки впивалися в пальці, але я навіть не відчувала цього болю. В моїх очах усе ще стояв вираз обличчя Алхіміка — суворий, незворушний, із тією дивною гідністю, з якою він ступив назустріч націленим арбалетам. І той огидний, суховатий брязкіт залізних кайданів, що замкнулися на його зап'ястках...

  Він зробив це свідомо. Прийняв удар на себе, відгородивши мене від вартових міфом про дурну служницю, яка лише кілька днів мила склянки в його маєтку.

— Дурний... Який же він сліпий, педантичний дурень... — зашепотіла я, відчуваючи, як гарячі злі сльози стікають на щоки. Моя спина повільно зсунулася по шорсткій стіні, й я опустилася на низький латунний ослін. — Він гадає, що Суддя слухатиме його формули! Гадає, що там когось цікавить правда!

  Згори, з високого пюпітра біля зоряного глобуса, з похмурим лопотінням крил злетів Архип. Ворон гепнувся на край дубового столу поруч із мосяжною астролябією. Його пір'я на загривку нахохлилося, а чорні очі-намистини дивилися на мене без найменшої краплі звичної кпини.

— Солвен — вчений, двонога, — глухо прокаркав птах. — А вчені вірять у логіку навіть тоді, коли їм на шию накидають зашморг. Він звик, що на будь-яку дію є протидія, і забув, що у владних кабінетах закони фізики не працюють.

  Магістр Кристоф запекло потирав скроні, ходячи туди-сюди вздовж стелажів із фоліантами. Його полотняний жупан геть розстебнувся, а подвійні окуляри зсунулися на кінчик носа.

— Неприпустимо... — бурчав старий астроном, нервово перебираючи пальцями сиву вискубану бороду. — Заявитися на мій пагорб, забрати Люціана... Це ж прямий напад на науку! Вони збили мені всі налаштування рефлектора!

  Я згодом звела заплакані очі на Звіздаря, витираючи сльози куточком рукава:

— Пане Кристофе... Він сказав, що ви про мене дбатимете. Але ж ми не можемо залишити його там! Ви ж чули, що казали ті стражники? Його звинувачують у державній зраді! Його ж просто стратять!

  Старий зупинився, важко зітхнув і скоса позирнув на мене крізь заплямовані скельця окулярів. У його погляді прохопився гіркий жаль людини, яка занадто добре знає світ за межами своєї вежі.

— Дівчинко... — тихо мовив Кристоф. — Я старий астроном. Світ за цими стінами давно збожеволів, і у мене немає жодного важеля, аби переконати Головного Суддю. Якщо я спущуся до міста, мене просто зачинять у сусідній камері, як співучасника. Люціан прийняв рішення, аби врятувати тебе.

— Але я не можу просто сидіти й чекати! — вихопилося в мене. Я рвучко підхопилася, міцніше стискаючи записник. — Якщо він лишиться там сам, у нього немає жодного шансу!

  Дубові двері кухні тихо рипнули, і до зали увійшла пані Евтеза. В руках вона тримала глибокий піднос із трав'яним відваром, але її обличчя було блідим і переляканим. Поставивши посуд на край столу, кухарка пригнічено схилила голову.

— Пане Кристофе... — стишено мовила вона, витираючи руки об білий фартух. — Здається, я знаю, як ті нишпорки знайшли нашу вежу.

  Звіздар рвучко розвернувся до неї:

— Що ти таке кажеш, Евтезо?

— Марта... Прачка з Нижніх прядилень, — пригнічено пояснила кухарка. — Вона мала прийти за брудною білизною та принести чисту ще на світанку, до перших півнів. Вона вічно запізнюється, але сьогодні взагалі не з'явилася. А за годину після цього під пагорбом виросла варта... Вона ж бачила, як ви ввечері приймали двох незнайомців. А міський вісник на кожному роздоріжжі волав про п'ять тисяч золотих...

  Кристоф аж задихнувся від обурення. Його брови гнівно зсунулися, а суха ручища вдарила по дубовій стільниці так, що дзеленькнули скляні колби.

— Проклята продажна душа! — вигукнув Звіздар. — П'ять тисяч золотих... За такі гроші в цьому клятому місті рідного батька віддадуть катові! Негідниця!

  Я вже майже не слухала їхніх докорів. Серце в грудях калатало відчайдушно й важко, а в роті знову спалахнув той самий пекучий, іржавий присмак міді. Відчуття небезпеки й безвиході затоплювало свідомість. Я знала лише одне: чекати на допомогу немає звідки.