РОЗДІЛ 44

  Доївши сніданок, я покликала Архипа вийти на свіже повітря. Нам обом треба було трохи вирватися із замкнених стін.

  Ми вийшли на відкриту кам'яну терасу, збудовану на південному схилі Північного пагорба. Повітря тут було кришталево-чистим, просякнутим пахощами вологої хвої, дикого вересу та чебрецю. Внизу, біля підніжжя, котила свої каламутні води річка, а за нею, повита сивуватим серпанком ранкового туману, ледь мріла столиця. Звідси місто здавалося іграшковим — скупченням сірих черепичних дахів, веж та тонких голочок дзвіниць. Важко було повірити, що десь там, серед тих вузьких вуличок, зараз нишпорять вартівники з нашими прикметами.

  Ворон опустився на масивне кам'яне парапетне огородження. Вітер легенько колошкав його чорне пір'я.

  Я підійшла ближче, спираючись ліктями об прохолодний граніт.

— Архипе... — тихо мовила я, дивлячись на далеку річкову гладінь. — Я все хотіла запитати... Звідки ти знаєш про вправу із залізним цвяхом? Звідки ти взагалі так багато знаєш про відьомську силу й про те, як її приборкувати?

  Птах не відповів відразу. Він не повернув голови, не видав свого звичного саркастичного каркання. Ворон замер у глибокому, майже нерухомому мовчанні. Його чорне око дивилося із важкою, віковою тугою.

— Знаю... — нарешті глухо просичав він, і його голос пролунав дивно, без жодної краплі звичної зухвалості. — Бо я живе свідчення того, чим усе це закінчується, двонога.

  Він повільно переступив з лапи на лапу, чіпляючись кігтями за граніт.

— Мені майже триста років, Ніто. Для вашого короткого людського віку я старий, як сам цей пагорб. Колись давно, коли я був лише безпорадним, лисим пташеням із розбитого гнізда, мене підібрала одна жінка. Вона була відьмою. Справжньою травницею, яка вміла слухати подих землі, розуміла мову дерев і збирала зілля біля підніжжя гір.

  Архип замовк, вдивляючись у туманну далину.

— Вона виплекала мене, навчила говорити, думати й розуміти ваш химерний світ. Вона була доброю. Лікувала простих селян від лихоманки, знімала біль у породіль, виручала кожного, хто приходив до її хатини на краю лісу. А потім... потім почалися гоніння.

— Заборона магії? — тихо прошепотіла я, боячись перебити його розповідь.

— Страх, — сухо відрізав ворон. — Люди лякаються того, чого не здатні осягнути. Навіть якщо ці чари були корисними й рятували життя. Королівські едикти оголосили чаклунство злочином проти трону й церкви. Загони палацових нишпорок перевертали кожне село. Моя відьма вірила, що її це не торкнеться. Вона ж бо не коїла зла! Вона лікувала людські болі!

  Ворон гірко похитав масивною головою:

— Одного дня вона пішла в ліс і не повернулася. Я шукав її тижнями. Кружляв над лісами, над спаленими хуторами, заглядав у кожне згарище... Але вона зникла безвісти. А потім я зрозумів, що до неї дісталися так само, як і до багатьох інших, хто спочатку не повірив, що магію винищать повністю. Адже вони просто допомагали людиноподібним... Загалом, усі загинули. Усі, хто не втік за першої ж можливості.

— А Райвендарські кручі? — згадала я назву з давніх переказів.

— Райвендарські кручі — це своєрідний кордон, — суворо мовив Архип. — Природна межа між світом без магії та світом, куди запроторили всіх, хто нею володіє і встиг урятуватися. Я бачив, як той кордон кропився сльозами й кров'ю. Тому я й знаю про заземлення. Я бачив, як відьми вчилися приховувати свій дар, аби не викрити себе перед нишпорками.

  Він повернув голову й пильно подивився мені просто в очі:

— I кава мені потрібна не для розваги чи вередування, дівчинко. Тіло трьохсотлітнього птаха тримається лише на залишках давніх чарів моєї господині. Я відчуваю, як моя сила згасає. Кофеїн — це єдине, що утримує моє серце в русі й не дає йому зупинитися. Я відчуваю: якщо я засну глибоким, справжнім сном... то вже, мабуть, більше ніколи не прокинуся.

  Мені перехопило подих. Поважний, саркастичний ворон, який вічно вимагав кави й кпинив Люціана, виявився самотнім, втомленим від віків мандрівником, що з останніх сил чіплявся за життя...

  Я простягнула руку, аби легко торкнутися його чорного загривка, але в цей момент Архип раптом рвучко нахохлився й закляк. Його темне око-намистина звузилося, а дзьоб напіврозкрився.

  Він повернув голову в бік соснового гаю, що ріс біля підніжжя Північного пагорба.

— Архипе?.. Що сталося? — занепокоєно спитала я.

— Тиша... — сипло прошепотів ворон. — Птахи в гаю замовкли.

  Я прислухалася. Дивний, неприродний спокій зненацька огорнув схили пагорба. Навіть вітер у кронах ялин затих.

  І тут крізь рідкісний серпанок туману біля самої річкової переправи я помітила рух. З лісу на відкриту дорогу повільно вихопилася вервечка вершників у темних, важких кафтанах з гербовими шитими знаками Королівського Банку та Судової Палати. Попереду них на чорному коні їхав чоловік у довгому альмуці, дивився прямо нагору на вежу Звіздаря!

— Вони знайшли слід... Хтось розповів... — жахнувся ворон, змахуючи крилами.

— Вони йдуть прямо сюди!