РОЗДІЛ 43

  Сонячні промені пробивалися крізь стрілчасте віконце комірчини, розкреслюючи дерев'яну підлогу золотими смугами. Після божевільної втечі підземеллями я прокинулася без важкого стуготіння у скронях. Тіло, що ще вчора здавалося свинцевим і виснаженим, повернуло собі звичну легкість. Навіть острах перед міською вартою трохи відступив, розчинившись у спокої та сосновому затишку цього пагорба.

  Я швидко вмилася зі глека, натягнула чисту сукню, яку залишив той, хто мабуть забрав стару, бо її не було, і ступила за поріг.

  У головній залі вежі панував бадьорий робочий рух. Сонячний сніп із верхнього світлового ліхтаря прорізав напівтемряву, вихоплюючи стовпи дрібного пилу. За великим дубовим столом, заваленим мідними приладами, порцеляновими чашами та кришталевими призмами, клопоталися двоє вчених.

  Люціан, уже встигши десь вичистити свій кафтан, дбайливо затискав у латунному тримачі прозору скляну пластину. Поруч старий Кристоф, нахиливши голову набік і примруживши одне око за подвійними окулярами, регулював кут нахилу великого дзеркала.

— Ні, Солвене, правіше! — бурчав Звіздар, витираючи замазані каніфоллю пальці об суконний фартух. — Нам потрібен чистий пучок ранкового світла, аби розщепити його крізь флюоритовий кришталь. Якщо твій аміачний пил має мінеральну природу, спектральні смуги відразу покажуть наявність свинцю чи миш'яку!

— Я тримаю кут, пане Кристофе, — суворо відповів Алхімік, навіть не повернувши голови на мій крок. Його пальці дівичо-обережно, за допомогою срібних пінцетів, наносили дрібні сірі крупинки на розпечену платинову пластинку. — Головне — не допустити передчасного окислення.

  Зрозумівши, що зараз обидва науковці повністю занурені у свої досліди й їм зовсім не до мене, я тишком прослизнула повз важкі стелажі у бік суміжних дверей, звідки линули затишні пахощі печеного хліба, топленого масла та висушеного кмину.

  Кухня вежі виявилася просторою, зробленою з дикого каменю кімнатою з великою мурованою піччю. За широким дерев'яним столом клопотала пані Евтеза — огрядна, сивочола жінка в крохмаленому очіпку й темній спідниці.

  Побачивши мене, вона приязно посміхнулася й без зайвих запитань підсунула ближче важку глиняну миску з гарячою ячмінною кашею, щедро заправленою вершковим маслом, та кружало духмяного житнього хліба.

— Їж, дитино, — мовила вона м'яким, грудним голосом. — На тобі ж лиця немає, ох і мандрівники. Пан Кристоф казав, що ви з самого міста добиралися пішки... Твою сукню, я віддала щоб попрали, коли прачка приходила. Завтра буде, як новенька.

  Я не встигла подякувати, як із відчиненої кватирки з гучним лопотінням крил випірнув Архип. Ворон з розгону сів прямо на край масивного обробного столу, випростав шию й, хитро скосивши темне око-намистину на кухарку, поважно прокаркав:

— Доброго ранку, вельмишановна господине цього кулінарного царства! Сподіваюся, у цьому шляхетному домі знайдеться дрібка поваги й два-три духмяних зернятка заморської кави для втомленого мандрівника?

  Пані Евтеза від несподіванки аж сплеснула долонями й сахнулася до печі, схопившись за дерев'яну лопату для хліба. Вона витріщалася на птаха так, ніби перед нею постав сам лісовий дух.

— Свята Евлаліє... — витиснула вона, перехрестившись. — Птах... Розмовляє?! Та ще й каву вимагає?!

— Не просто вимагає, а слізно благає заради збереження ясного розуму, — поважно додав Архип, клацнувши дзьобом і підсуваючись ближче до баночок зі спеціями. — Горіховий відвар вашого астронома — це, звісно, хороша річ для дитячих шлунків, але моєму поважному організму потрібен справжній східний допінг.

  Жінка, все ще здивовано хитаючи головою, обережно дістала з полиці невеличку керамічну судину й висипала на стіл кілька обсмажених темно-коричневих квасолин, не зводячи з ворона спантеличеного погляду. Архип задоволено зажмурився, миттєво схопив перше зерно й дбайливо заховав його у дзьобі.