РОЗДІЛ 42

— Пане Кристофе! Це я, Магістр Солвен! — підвищив голос Люціан, закидаючи голову догори, де над кам'яним виступом тьмяно вимальовувалася постать господаря. — Перестаньте погрожувати саморобним катапультом і згадайте ваш п'ятий трактат про відхилення Марса крізь сузір'я Скорпіона!

  Згори пролунав суховатий брязкіт, а за ним — бурчання, схоже на гуркіт сухого каміння, що котиться з гори:

— Солвен?.. Заучка з Королівського цеху? Якого біса ти вештаєшся по моєму пагорбу о такій передсвітанковій порі? Та ще й згадуєш мій п'ятий трактат, де було припущено дві описки в розрахунках параболи!

— Ми потрапили в біду, пане Кристофе, — суворо мовив Алхімік, тулячись ближче до залізних засувів. — Нам потрібен прихисток. Всього на кілька днів.

  Угорі щось клацнуло, загриміло важелями, і за мить у товстих дубових дверях біля підніжжя вежі з сухою відразою прокрутився важкий засув. Дверна стулка з рипінням відчинилася, пропускаючи нас досередини.

  На порозі стояв господар вежі. Старий Кристоф виглядав саме так, як його згадував ворон, хоч роздивитися його в пітьмі було важко. Ніс його прикрашали подвійні окуляри у заляпаній латунній оправі, вискубана сива борода стирчала в різні боки, а полотняний жупан був нарозпаш, зав'язаний звичайним пряденим мотузком. Від нього виразно тхнуло сушеною лавандою, воском, деревним вугіллям і бджолиним клеєм.

— Заходьте, забирайтеся з холоду, — пробурмотів старий, навіть не глянувши нам у обличчя, а відразу зазираючи крізь окуляри кудись через наші плечі — вглиб передсвітанкового неба. — Зорі сьогодні взагалі несумлінні... Венера зсунулася на дві долоні праворуч, а тут ще ви зі своїми клопотами. Зачиняй засув, Солвене, бо протяг збиває настройку мого головного рефлектора!

  Ми прослизнули до просторого, круглого залу, що займав увесь перший ярус вежі.

  Тут панував дивовижний, науковий безлад. Усе приміщення від підлоги до високого склепіння було заставлене масивними дубовими стелажами, вигнутими латунними астролябіями, підлоговими глобусами зоряного неба й довгими мідними трубами на триногах. На високому столі в центрі кімнати стоси пожовклих пергаментів перемішувалися з висушеними квітками чебрецю, каганцями, розсипаними крупинками каніфолі й невеликими шматками метеоритного заліза.

  Люціан важко видихнув, опускаючи на підлогу свою шкіряну сумку. Заплямований річковим мулом кафтан Алхіміка у світлі олійних ламп виглядав зовсім плачевно, проте сам він, звикнувши до подібних кабінетів, почувався майже як удома.

— Пане Кристофе, нам треба розібратися з реагентом, який перетворює золото на сірий пил... — почав був Люціан, розстебнувши жилетку.

— Стоп! Зупинися, заучко! — перебив його Звіздар, замахавши сухою, заплямованою чорнилом ручищею. — Ані слова про золото, ані слова про ваші міські дурнички! Ніч — це час для споглядання неба, а передсвітанкові години — для того, аби розум відпочивав від хаосу! Ви переступили поріг мого дому, вимазані в річковій багнюці, мов два диких ховрахи, і хочете, аби я зараз вичитував формули?

  Він нарешті перевів погляд своїх гострих, маленький очей на мене, затискаючи в пальцях лупу на шкіряному ремінці.

— А це що за привид у фартуху? — забурчав Кристоф, придивляючись до мого обличчя. — Дівча ж ледь на ногах тримається! Вона зараз завалиться на мій сектант і розтрощить деталі сімнадцятого століття!

  Я й справді відчувала, як ноги стають свинцевими, а повіки злипаються самі собою. Нічні втечі смердючими підземельнями, річкова вогкість, постійна вправа заземлення та страх перед стражниками випили з мене всі сили. У голові гуділо, а перед очима плавали сірі плями.

— Вона лише моя помічниця, Ніта... — спробував пояснити Люціан.

— Вона насамперед людина, яка зараз впаде без пам'яті на мою підлогу! — відрізав старий астроном. — Розмови будуть завтра. Зранку! Коли сонце підніметься над лісом, а ваші мізки очистяться. Завтра я подивлюся на ваш пил, якщо він взагалі вартий моєї уваги.

  Кристоф рвучко розвернувся, підійшов до вузької дубової дверки у товщі кам'яної стіни й розчахнув її.

— Іди сюди, дівчино, — вже м'якше мовив господар, кивнувши мені рукою. — Там маленька комірчина для гостей. Є чиста постіль і сухий сінник. Лягай і спи.

  Я не чекала на повторне запрошення. Подякувавши кволим кивком, я зробила кілька важких кроків і переступила поріг комірчини.

  Приміщення виявилося зовсім крихітним, але надзвичайно затишним. Тут пахло сухим сіном. Біля стрілчастого віконця стояло просте дерев'яне ліжко з товстим матрацом і дбайливо складеною шерстяною ковдрою.

  Я скинула вимазані туфлі, навіть не намагаючись розв'язати вузли на шнурівках, скинула заплямований фартух і просто впала на м'яке сіно. Моє тіло охопила важка, солодка млость.

  Поки я загорталася в теплу ковдру, крізь напіввідчинені двері долинав шарудіння й голоси з головного залу.

  Архип, який досі тихо сидів у мене на плечі, з легким лопотінням крил вислизнув назад до кімнати чи то пак, лабораторії. Я почула, як він із глухим стуком опустився прямо на високий пюпітр біля зоряного глобуса.

— Гей, старовина! — прокаркав ворон із звичною, нахабною іронією. — А про мене ти забув? Мені взагалі-то по статусу належиться філіжанка гарячого відвару або бодай жменька обсмаженого східного зерна за всі ці нічні поневіряння!

— Ого, яке диво! — забурмотів Кристоф, і в його голосі прохопилося щире зацікавлення. — Птах із розробленим мовним апаратом... Люціане, де ти відкопав цього пернатого бешкетника? Він має такий вигляд, ніби пережив два підпали й один вибух у пороховій вежі!

— Це Архип, — сухо відповів Алхімік, сідаючи на стілець і розправляючи свої вимазані рукави. — Вiн надзвичайно хитрий, нахабний і має непомірну пристрасть до моїх приватних кавових запасів.

— Кава? Для ворона? — Кристоф хмикнув, і по залу розлився сухий шурхіт керамічного посуду. — У мене кави немає, заучко. Зато є чудовий горіховий відвар і висушені підгірні ягоди. Якщо твоєму птаху не подобається — хай іде ловити нічних метеликів на куполі.