РОЗДІЛ 41

  Рибалка подивився на монети, потім на туманний рукав річки, де час від часу перекликувалися вартівники. На його обличчі боролися жадібність і застережливий глузд. Три срібняки за звичайний перевіз — це були величезні гроші, на які рибальська родина могла жити майже місяць. Але шибениця за переховування державних саботажників лякала його не менше.

— Три срібняки... — замислено пробурмотів старий, провівши шорстким пальцем по вусах. — Гроші хороші. Тільки от мороки від вас більше, ніж від дірявої верші. Якщо патруль згаптує мене на річці з вами — на гілці гойдатимемося разом.

— Не згаптує, дідуньо, — раптом сипло й поважно прокаркав Архип із мого плеча, розправляючи крило.

  Рибалка від несподіванки аж сахнувся назад, мало не впустивши ніж у воду, і спантеличено витріщився на пернатого.

— Ворон... говорити вміє? — здивовано витиснув він із себе.

— Уміє й бачить більше, ніж твої ліниві патрульні біля ліхтаря, — озивався Архип із неприхованою зверхністю. — Туман над річкою зараз такий, що ти власного носа на носі човна не розгледиш. Нагорі варта п'є дешевий ель і плює у воду. Якщо відчалиш зараз — до того берега дійдеш спокійно, ще й на зворотному шляху повний садок судака натягаєш. Зорі сьогодні сприяють тим, хто мовчки веслує.

  Я вирішила не втрачати нагоди й, ступивши на край напівзогнилої дошки, додала своїм найпростішим, сиротинським голосом:

— Дядечку... Моєму пану треба до його вчителя. Візьміть монети... Вони справжні, не зіпсовані.

  Старий ще кілька секунд переводив погляд із Люціана на мене, потім саркастично хмикнув, сховав ніж за пояс і простягнув свою широку, мозолясту долоню.

— Давай свої срібняки, пане, — буркнув він, забираючи монети й дбайливо ховаючи їх у глибоку кишеню кожуха. — І негайно лізьте під полог. Якщо хлюпнете водою чи вистромите носа біля бакена — скину за борт, і хай вас річкові раки судять.

  Ми не чекали другого запрошення. Люціан першим спритно перескочив через засмолений борт і простягнув мені руку. Я ступила на хистке днище челна, відчуваючи, як під ногами живим, холодним тілом здригається річкова гличінь. Ми забилися на самісіньку корму, сховавшись під важким, просоленим брезентом, від якого відносно виразно тхнуло сушеною таранею та паленим овечим жиром.

  Архип прошмигнув слідом, примостившись поруч зі мною під пологом.

  Рибалка вправно, без жодного зайвого звуку, відкинув носовий канат від палі, вхопився за довгі, оббиті міддю весла й із силою штовхнув човен від помосту.

  Човник безшумно ковзнув у непроглядну, молочно-білу суміш туману й темної води.

  Перші кілька хвилин минули в абсолютній, моторошній тиші. Дерев'яні весла входили у річкову гладь майже без сплесків — рибалка знав свою справу досконало. Вода за бортом лише стиха дзюрчала, вимальовуючи темні струмені довкола засмолених дубових дощок. Ми пропливали за десяток кроків від головного пірса. Крізь щілини в брезенті я бачила тьмяну, розмиту жовту пляму від олійного ліхтаря варти. До нас долинали глухі голоси стражників:

— ...та кажу тобі, вони вже давно втекли через Західну браму!

— Еге ж, шукай вітра в полі... За п'ять тисяч дукатів сам Капітан готовий всю столицю перевернути... Хлюпни ще з глека, бо сирість аж до кісток проймає...

  Голоси поволі згасли, розчинившись у білій стіні осінньої вогкості. Місто із його вузькими завулками, винними льохами, оскаженілими вартівниками та палаючими цеглинами залишалося позаду, перетворюючись на темний, невиразний силует. Люціан поруч зі мною важко видихнув, спираючись потилицею об засмолений борт. Його обличчя трохи розслабилося, а пальці перестали гарячково стискати шкіряну сумку.

— Вирвалися... — пошепки мовив Алхімік, витираючи окуляри куточком кафтана. — Тепер головне — дістатися пагорба.

  Човен ковзав по воді ще хвилин двадцять. Поступово річковий шум змінився шелестом сухого прибережного очерету. Челн із м'яким, глухим стуком уткнувся носом у мулистий берег протилежного боку річки.

— Приїхали, паничі, — глухо мовив рибалка, відкладаючи весла. — Далі пішки. Нагорі — Північний пагорб. До вежі вашого Звіздаря сунутимете ще з пів години по крутосхилу. І дивіться мені, на зворотному шляху не попадіться, бо я вас не бачив і не знаю.

  Ми вилізли з-під брезенту. Повітря тут було зовсім іншим — чистим, свіжим, позбавленим міського чаду, просякнутим духом прісної води та соснової хвої.

  Заплативши рибалці, ми почали підніматися вузькою, ледь помітною стежкою, що вилася вгору поміж високих темних ялин. Туман тут ставав рідшим, поступаючись місцем передсвітанковому, глибокому синьому небу, на якому вже тьмяніли перші передранкові зорі.

  На самісінькій вершині пагорба, прорізаючи сутінки, вимальовувався темний, вигнаний із дикого каменю силует високої вежі з мідним куполом обсерваторії. Вона здавалася древньою фортецею, що величаво споглядала на занурену в туман столицю.

— Нарешті... — мовив Люціан, зупиняючись, аби перевести подих. — Вежа Магістра Кристофа.

  Ми підійшли до масивних, оббитих залізом дубових дверей біля підніжжя споруди. Алхімік підніс руку й тричі гучно стукнув важким залізним кільцем об дерево.

  Ми чекали кілька хвилин, проте за дверима панувала мертва тиша. Люціан уже нахилився, аби стукнути знову, як раптом із масивного кам'яного виступу над нашими головами, розсікаючи передсвітанкову сирість, пролунав сухий, деренчливий і надзвичайно підозрілий старечий голос:

— Зупиніться, нічні блукачі! Ще один крок до моїх дверей — і я розряджу у вас мій новий катапульт, заряджений свинцевим наконечником та сушеним послідом кажанів! Говоріть, хто ви такі, і звідки вас сюди занесло?!