РОЗДІЛ 40

  Молочно-біла поволока сповила Нижні прядильні ще до того, як над черепицею Бідняцького кварталу згасла остання вечірня смуга. Річковий туман виповзав із низини неквапливо, ваговитими клубами, осідаючи дрібною мокротою на викривлених тинах, парканах та засмолених бортах старий баркасів. Він глушив кожен звук: тупіт важких чобіт, далекі вигуки вартівників і навіть кашель за зачиненими віконницями шинків.

  Ми рухалися вздовж глухих цегляних стін, тулячись до вогкої кладки. Люціан ішов першим, обережно намацуючи носком туфлі слизькі кругляки бруківки. Без капелюха, у замазаному річковим намулом кафтані, він здавався дивно витонченим і водночас беззахисним серед цієї прирічкової гнилі. Поруч, майже торкаючись мого вуха крилом, безшумно перелітав з одного навісу на інший Архип.

  Малий порт зустрів нас тріском сухого камишу, смоляним смородом та безперервним скрипом ланцюгів на хлипких помостях.

  Тут не було величних кам'яних набережних, як у Королівській гавані, лише викривлені, засмолені палі, вбиті в мулисте дно, та кілька напівпокинутих дубових причалів, до яких тулилися рибальські човни.

  У темряві, за тридцять кроків від нас, біля головного дерев'яного містка, тьмяно виблискував заплямований жовтим світлом олійний ліхтар. Біля нього вгадувалися три масивні постаті у суконних кафтанах із важкими залізними киями — патруль міської варти. Вони ліниво перекликувалися, ховаючись від річкової вогкості під солом'яним навісом і розпиваючи щось із глиняного глека.

— Нам не сюди, — стишено мовив Алхімік, затягуючи мене за купу напівзогнилих сітей та порожніх бочок з-під оселедців. — Потрібно шукати крайні дубки. Ті, що стоять у глухому завулку за прядильнями.

Ми прокралися поміж засмоленими рундуками, де смерділо висушеною лускою, тютюновим чадом і паленим сіном. Туман тут висів настільки щільно, що власну витягнуту руку можна було розгледіти лише з великим зусиллям.

  Біля останнього, напівзруйнованого пірса, що йшов глибоко в очерет, на сирій воді ледь помітно погойдувався широкий рибальський човник. На кормі, схилившись над розкладеною волосінню, сидів чоловік у товстому, зваляному з овечої вовни кожусі й низькому суконному капелюсі. Він працював мовчки, з повільним, звичним спокоєм людини, яка все життя провела на річці.

  Люціан зупинився на краю помосту, зачекав, поки патрульні на головному пірсі голосно зарегочуть, і ступив на гнилі дошки. Вони тихо прогнулися й рипнули під його вагою. Рибалка здригнувся. Його рука миттєво вислизнула з-під сітей, і в тьмяному синявому світлі туману зблиснуло лезо довгого, важкого ножа для розкроювання риби. Чоловік повільно підвів голову. Його обличчя, вкрите глибокими зморшками, зашкарубле від солоного вітру й засмаги, виражало глибоку, гостру підозру.

— Хто такі? — голос рибалки пролунав глухо, наче тріск сухої гілки під чоботом. Він не випростався, але його плечі напнулися під кожухом. — Що шукаєте на причалі, коли вечірній дзвін давно відгув?

Люціан зробив крок уперед, намагаючись тримати руки на виду, аби не сполохати річковика.

— Ми шукаємо перевізника, майстре, — спокійно й виважено мовив Алхімік, хоча я бачила, як дрібно сіпається мускул на його вимазаній сажею щоці. — Нам потрібно дістатися протилежного берега. До підніжжя Північного пагорба.

  Очі рибалки звузилися. Він уважно оглядів Люціана — від розірваних торочок на суконному кафтані до шляхетної постави й окулярів у срібній оправі, які абсолютно не в'язалися зі смородом Нижніх прядилень.

  Потім його погляд ковзнув на мене — забруднену дівчину у лаборантському фартуху, і нарешті зупинився на чорному вороні, який поважно сидів на моєму плечі.

— Панами не тхне, але й на тутешніх волоцюг ви не схожі, — повільно мовив чоловік, не випускаючи з пальців рукоять ножа. — Нічні перехожі з вимазаними рукавами... За два квартали звідси вісники Головного Судді волають про втікачів із Верхнього міста. Обіцяють золоті гори за розшук якогось Магістра та його дівки.

  У мене в середині все заніміло. Я міцніше затисла кулаки, відчуваючи, як холодний піт проступає на скронях.

  Люціан навіть не здригнувся. Він обережно витягнув із кишені калитку з козячої шкіри, розв'язав шнурок і висипав на заскорублу від солі долоню свої останні монетники.

  Три срібняки тьмяно зблиснули в тумані.

— Суддя шукає тих, хто підриває монету й отруює шляхетних панів, — відповів Магістр, дивлячись річковикові просто в очі. — А ми — лише подорожні, яким терміново потрібно доправити ліки до хворого вченого на Північному пагорбі. Оце — все, що ми маємо. Три срібні коронні монети. За двадцять хвилин веслування туманом.