РОЗДІЛ 38

  Луна від голосу міського вісника ще довго дрижала між мокрими цеглинами склепіння. У льосі чутно було, як на павутинні в кутку тріпоче змокла муха, а з тріснутої дубової клепки повільно, крапля за краплею, точиться на підлогу забутий виноградний осад.

  П’ять тисяч золотих.

  Ця цифра не вкладалася в моїй голові. Вона здавалася чимось вигаданим, чужим, позбавленим будь-якого глузду. У сиротинці Святої Евлалії матінка-настоятелька віддавала два мідяки за цілий кошик черствого житнього хліба, а за один срібняк кухарка Брієн могла тиждень годувати всю дворню маєтку. А тепер за мою голову — за голову дівчини, яка ще тиждень тому лише витирала пил та вигрібала попіл із печі — обіцяли кількість золота, за яку можна було б купити цілий заїжджий двір разом із конями та запрягом.

  Я сиділа на сухому краю діжки, підбгавши ноги під вимазану в грязюці спідницю, й дивилася на власні тремтячі долоні.

  «Як?.. Боже мій, як я взагалі опинилася в цій безодні?» — ця думка билася у скронях, мов сполохана синиця в зачиненій клітці.

  Ще зовсім недавно моє життя було простим і зрозумілим. Були суворі правила сиротинця, постійний острах перед покаранням за розбитий посуд і вічне прагнення стати непомітною, аби ніхто не здогадався, про моє безталання. Я мріяла лише про спокійний куток, теплий фартух і роботу лаборантки в поважного вченого. А отримала... Нічні втечі смердючими підземеллями, палаючі цеглини у вікнах, отруєних принців, загін варти з арбалетами та відьомський дар, який з кожним днем ставав дедалі небезпечнішим.

  Найгіршим було те, що поруч зі мною знаходилися тільки дві істоти, на яких я могла покластися: дивакуватий Алхімік, який щиро вважав мій відьомський дар чимось науковим, та чорний наглючий ворон, що вимагав за свої поради жмені крадених кавових зерен.

  Я поглянула на Люціана. Магістр Солвен сидів на перевернутому ушаті, спираючись ліктями про коліна. Його зазвичай бездоганний кафтан перетворився на вимазану в річковій багнюці ганчірку, манжети висіли торочками, а на носі після розбірки з ґратами лишилася смуга бруду. Проте навіть у цьому злиденному винному льосі, серед плісняви й павутиння, він намагався зберігати горду, аристократичну поставу.

— П’ять тисяч... — тихо мовив Алхімік, перериваючи гнітючу мовчанку. Його голос пролунав сухо, але в ньому вгадувалося важке пригнічення. — Вони вирішили діяти напевно. За такі гроші нас викриє перший-ліпший...

  Він почав квапливо поплескувати себе по кишенях заплямованого кафтана, сподіваючись знайти бодай якийсь засіб для порятунку.

  З бічної кишені винирнув зігнутий срібний скальпель, шматочок крейди для позначок на склі, дбайливо загорнутий у пергамент згортак із сульфатом міді та невеличка замаслена калитка з козячої шкіри.

  Люціан розв’язав шкіряний шнурок і витрусив вміст калитки собі на долоню.

  На його широкій, пописаній мозолями й хімічними опіками долоні тьмяно зблиснули лише три монетники. Три потерті, змучені часом срібняки.

  Нічого більше. Жодного золотого, жодного мідяка.

— Три срібняки... — заціпеніло пробурмотів Магістр, обводячи поглядом це мізерне багатство за тонким склом окулярів. — Усе моє майно, усі заощадження лишилися в сейфі кабінету. А це... це все, що в нас є.

— Ну що, великі наукові уми? — згори просичав Архип, переступаючи з лапи на лапу по дерев’яному обручу й гостро скосивши чорне око-намистину на монетники. — Три срібняки за дві голови, за які Головний Суддя дає п'ять тисяч золотом! Вигідний обмін, нічого не скажеш! Можливо, ви підете й віддасте ці гроші капітану варти як завдаток за свою майбутню шибеницю?

— Замовкни, Архипе, — втомлено відмахнувся Люціан, ховаючи монети назад до калитки. — Твоя іронія зараз зовсім не додає наснаги.

— А я й не намагаюся вас розважати! — обурено нахохлився ворон. — Я намагаюся збагнути, як мені не залишитися без заслуженого харчування, через вашу наукову безпорадність! Ми зачинені в місті, як пацюки у глечику! Сухопутні брами під охороною, у ремісничому кварталі вже мабуть усюди нишпорки, а в кишенях цього вельмишановного Магістра шумить вітер!

— Пане Магістре... — я стишено випросталася, тулячись плечем до холодного обруча діжки. — Якщо ворота перекриті, а грошей у нас немає... куди ж ми можемо піти? Чи є в цьому місті хоч хтось, хто не продасть нас за золото Судді?

  Люціан спокійно поправив окуляри, занурившись у глибокі роздуми. Його пальці автоматично закрутили срібний скальпель.

— Є одна людина, Ніто, — повільно мовив Алхімік, і в його погляді вперше за цей ранок спалахнув кволий промінь надії. — Чоловік, якому байдужі накази Судді, золото та міські плітки. Мій давній вчитель і наставник... Магістр Кристоф.

  Я здивовано кліпнула очима:

— Вчитель? Учений із Цеху?

— Ні, Кристоф давно покинув Цех і міське життя, — похитав головою Люціан. — Він астроном. Звіздар, який присвятив усе своє життя дослідженню небесних сфер, руху планет і впливу зоряних металів на земну матерію. Тринадцять років тому він збудував високу кам'яну вежу за міськими стінами, на Північному пагорбі. Подалі від міського диму, чаду печей і людської дурості. Там повітря прозоре, а зорі видно так виразно, мов на долоні.