РОЗДІЛ 37

— Що там таке, Архипе? — Люціан рвучко підхопив шкіряну сумку, намагаючись розгледіти щось крізь залізні лозини ґрат.

— Що-що! Очі протріть, учені уми! — зашипів ворон, нахохлившись і нервово дріботячи лапами по моєму плечі. — Нагорі вирує справжній мурашник із залізом і смолоскипами! Біля маєтку Голови Банку зібралася половина міської варти та купа приватних найманців у шкіряних панцирах. Вулицю перекрито! Ворота зачинені на важкі засуви, на вежах чатують арбалетники, а довкола нишпорять патрульні з собаками! Пробратися туди зараз за вашою глиною — це все одно, що стрибнути з Палацової скелі на річкове каміння!

  Люціан стиснув вузькі губи. Його погляд, у якому ще мить тому спалахував азарт дослідника, згасав, поступаючись місцем тверезій, холодній розважливості. Він подивився на свої заплямовані незрозумілою багнюкою рукави, потім на темне склепіння колектора й важко видихнув.

— Дурниця... — тихо мовив Алхімік. — Безрозсудна дурниця. Якщо ми виткнемося туди зараз, нас схоплять перш, ніж ми ступимо три кроки по бруківці.

— То що ж робити, пане Магістре? — спитала я, відчуваючи, як холодний острах знову намагається стиснути горло. — Вартові чекають біля нашого маєтку, а тут нагорі — варта Банку. Ми затиснуті в пастці!

— Нам потрібно залягти на дно, — відрізав Люціан, повертаючись спиною до ґрат. — Будь-яке розслідування вимагає насамперед живої голови, а не кайданів на зап'ястках. Перша хвиля облав і паніки завжди найскаженіша. Поки варта перевертає верхній квартал і чатує біля Банку, ми мусимо зникнути. Нам потрібне тимчасове укриття — місце, де можна перечекати день, привести до ладу думки й обміркувати кожен наступний крок.

— Заучка правий, двонога, — похмуро каркнув Архип із мого плеча. — Зараз у місті кожен вартовий готовіший встромити тобі в спину арбалетний болт за пару мідяків, ніж слухати твої виправдання про хімічні розклади. За мною! Вузький відніжок прямує до бідняцького кварталу. Там у підземеллях трапляються сухі винні льохи, про які варта давно забула. Принаймні, сподіватимемось на це.

  Ми відступили від небезпечного виходу, повертаючись у тінь підземного лабіринту. Архип летів попереду, вказуючи шлях крізь напівзавали, закинуті відноги та струмені стічної води. Колектор похило повз донизу, у бік нижнього міста, де століттями зливалися нечистоти з бідняцьких околиць.

  За годину виснажливої блуканини в суцільній темряві, спираючись на слизькі стіни та перебираючись через купи згнилого мотлоху, ми видерлися крізь проіржавілий чавунний люк до покинутого, вогкого винного льоху.

  Тут панували напівтемрява, солодкувато-гнилий запах порожніх дубових діжок і пліснява. Крізь вузькі віконця під самою стелею, заґратовані грубим залізом, пробивалося бліде, сіре світло осіннього ранку.

  Люціан опустився на перевернутий дерев'яний ушат, втомлено обперся спиною об виступ кам'яної кладки й зняв окуляри. Його обличчя в тьмяному освітленні здавалося сірим, а під очима залягли глибокі тіні. Він повільно дістав з кишені суконну хустку й заходився ретельно витирати замазане кіптявою скло. 

  Я присіла на сухий край масивної бочки, намагаючись перевести подих. Тут було порівняно сухо. Ворон поважно вмостився на дерев’яному обручі над нашими головами й заходився почищати пір'я, струшуючи підземний пил.

— Тут нас поки не знайдуть, — пробурмотів Люціан, надіваючи окуляри назад і оглядаючи смітник у кутку. — Бідняцькі льохи заплутані й нікому не потрібні. Але лишатися тут довго ми теж не зможемо. Без чистих реагентів, без записів і без зв'язку зі світом ми абсолютно беззахисні.

— Пане Магістре... — тихо мовила я, згортаючи руки на колінах. — А що, як Головного Суддю вже переконали у вашій провині?

  Люціан не встиг відповісти.

  Згори, прямо з боку вулиці за високим віконцем льоху, пролунав прискорений, важкий тупіт кованих конячих копит. Залізо з гучним передзвоном викресало іскри з бруківки, змушуючи шибки в ґратах здригнутися.

  Ми з Магістром миттєво заклякли. Ворон під стелею завмер, міцно стиснувши дзьоб на дубовій балці.

  За віконцем спалахнули рухливі, тривожні відблиски смолоскипів. Коні зупинилися просто поряд з нашою схованкою. У прохолодному передранковому повітрі пролунав гучний, розскатаний дріб малого сигнального барабана, а за ним — густий, пронизливий голос міського вісника, який відбивався від кам'яних стін сусідніх кам'яниць:

— Слухайте всі! Наказ Головного Судді! За затримання або вказівку на місце переховування державного зрадника, колишнього Магістра Люціана Солвена та його помічниці призначено нагороду у п'ять тисяч золотих! Усі міські брами, річкові ворота та виходи зі столиці перекрито й піддано посиленій варті! Будь-яка спроба сховати втікачів карається шибеницею! Будь-який опір при затриманні — страта на місці!

  Голос вісника затих, поступаючись місцем віддаленому тупоту копит, що віддалялися завулком.

  Але в нашому льосі зависла моторошна, безпощадна тиша. Золоті відблиски смолоскипів поволі згасли на мокрих плитах підлоги, залишивши нас у непроглядній пітьмі.

  Ми були відрізані від світу й зачинені в оточеному місті.