РОЗДІЛ 35

  Ноги ковзнули по слизьких, оброслих мохом цеглинах раніше, ніж я встигла як слід усвідомити загрозу.

  Чавунний обідок стічного люка обпік пальці крижаним холодом, а за секунду над нашими головами з тупим, розкладистим гуркотом розчахнулися дубові двері мийної.

— Шукайте їх! Переверніть усе! Перевірте кухню та другий вхід! — почувся згори здавлений, оскаженілий вигук капітана варти, що перемішувався із залізним брязкотом сталевих кирас та розбитого скла. Реторти...

  Люціан рвучко смикнув за собою важку металеву заслінку позаду нас, і труба захлопнулася, мов кам'яна домовина. Ми полетіли донизу по похилому кам'яному жолобу, збиваючи ліктями вологу цвіль, поки з глухим сплеском не приземлилися на вузьку невеличку виступку над стічним каналом.

  У підземеллі тхнуло застояним мулом, річковою тиною та чимось, зовсім вже неприємним для мого носа. Десь у пітьмі мірно стукотіли важкі краплі, а внизу під виступом з глухим шумом вирувала каламутна вода.

— Жива? — пошепки запитав алхімік, викрешуючи кресалом іскру біля малого олійного каганця.

  Блідий вогник поглинув суцільну темряву, вихоплюючи з неї мокрі склепіння старого міського колектора. Стіни тут були викладені здебільшого важким диким каменем — пам’яткою ще тих часів, коли столицю лише починали розбудовувати. Я навіть уявити собі не могла, що тут цілий світ ховається під містом.

— Жива... — витиснула я, витираючи замазаний болотом фартух. Ніби це, щось дало...

  Згори, прямо з вентиляційної труби у стелі тунелю, пролунало знайоме сипле каркання. У вузький отвір виткнулася волога, замазана бозна чим голова Архипа.

— Менше сидіть у багнюці, вчені уми! — просичав ворон, важко перебираючи лапами по іржавих ґратах. — Гвардійці вже нишпорять всюди де можна, не можна! Якщо будете тупцювати тут, вас викурять сіркою за п'ять хвилин! За мною! Вузька шахта веде мабуть на північ, під Склярську вулицю!

  Птах зник у темряві вентиляційного ходу, шумлячи крилами й вибиваючи дивний звук, що ширився за ним. Ми рушили слідом за його голосом, перебираючись через завали якогось сміття та виступки слизького вапняку.

  Люціан ішов попереду, піднімаючи каганець вище й притискаючи до боку шкіряну сумку з реактивами. Склепіння ставали все нижчими, а повітря — важчим.

  Раптом згори, із тріщини в кам'яній стелі, зірвалася важка крапля каламутної води. Вона влучила прямо в розпечене скло каганця. Скло тріснуло з тихим цоканням, ґніт зашипів, спалахнув востаннє й згас.

  Підземелля миттєво поглинула суцільна, непроглядна пітьма.

  Холодна темрява стиснула плечі так рвучко, що в мене перехопило подих. Металевий присмак — той самий пекучий відголосок мого прихованого дару — миттєво затопив горло. Кров застугоніла в венах мов безумна. Паніка, підперта замкненим простором, готова була вирватися назовні й рознести ці старі склепіння на порох. 

«Цвях... залізний цвях...» — гарячково зашепотіла я подумки, заплющуючи очі й стискаючи кулаки до болю в суглобах. «Ну ж бо, Ніто!»