РОЗДІЛ 34

— Отже! Ми вирушаємо туди негайно, — відрізав Люціан. Його втома розвіялася, поступаючись місцем холодній, розважливій рішучості. — Чекaти світанку — це підписати собі можливий вирок. Мені потрібен чистий зразок глини з їхнього підземелля. Щоб створити докази. Тільки так ми зможемо довести Судді, що золото псують не в нашій лабораторії, і не в цеху алхіміків.

— Цей цех... Ну алхіміків, можливо варто, попросити їх про допомогу? — я лише на мить відволікла Солвена. 

— Ні, Ніто, цех... це лише назва групки людей закоханих у науку, майже всі чинні алхіміки вже поважного віку. Їх не цікавить влада, чи просування когось на трон. Я наймолодший серед них, а більшість давно відійшли від справ. По факту він існує лише на папері. Тільки двоє магістрів мають учнів, та й ті надто юні. Тому вважай — ми одні. — Люціан знизав плечима. 

  Він швидко кинувся збирати польову шкіряну сумку, витягаючи із закритої шафи флакони з кислотами для розчинення замків, згортки ґнотів та фосфорні свічки.

  Я ж, відчуваючи, як серце знову калатає біля самого горла, вискочила до мийної кімнати. Металевий присмак іржі — той самий застережний сигнал мого прихованого дару — миттєво обпік язик. У скронях гаряче зашуміло від думки про нічну вилазку до сховищ Банку. Коли вже це припиниться? Ця сила чомусь тільки більше і більше тривожила мене, щоб не сказати лякала.

— Заземлення! — почувся тихий, сухий хрип біля мого вуха. Архип безшумно злетів за мною й сів на край кам'яного жолоба. — Не смій панікувати зараз, дівчино! Уявляй цвях. Глибоко в сухий ґрунт під фундаментом! Зкидай цю напругу, поки не підпалила нічого.

  Я заплющила очі, зробила глибокий, повільний вдих і подумки повторила все що потрібно. Я спрямувала пекуче стуготіння зі скроней донизу, у дошки підлоги, у кам'яний цоколь, у саму холодну землю столиці. За кілька секунд відпустило. Руки перестали дрижати.

— Нам потрібно буде обговорити, все це. Звідки ти знаєш всі ці прийоми і чому, і взагалі як? — я замовкла, не зовсім розуміючи, про що насправді хочу знати. Але я вже зрозуміла, розмова з вороном не буде простою.

  Швидко зазирнувши до суміжної кімнати, я дістала з керамічної посудини Люціана повну жменьку духмяних кавових зерен і висипала їх просто в пюпітр ворона.

— Твоя платня, — пошепки мовила я.

— Непогано, — задоволено прокаркав Архип, ховаючи здобич під крило. — Ти швидко вчишся, Ніто. Зерно якісне. Можливо, ми й виживемо цієї ночі. А щодо розмови... Ще не час.

  Ми повернулися до кабінету. Люціан уже застебнув суконний плащ і перевіряв затвори на шкіряній сумці.

— Ніто, ти йдеш зі мною, — суворо мовив Алхімік. — Мені потрібні твої швидкі руки, аби тримати реактиви й підносити інструменти. Ми проберемося через старий стічний колектор під мийною...

 Закінчити речення він звісно ж не встиг.

  З вулиці, розсікаючи нічну тишу верхнього кварталу, пролунав важкий, тупий гуркіт. Хтось із шаленою швидкістю наближався до будинку. Голосний стукіт просто у важкі ворота нашого маєтку пролунав, як сигнал!

  Магістр здригнувся.

— Які швидкі! Треба ж!

  Внизу затупотіли сполохані кроки Кернбаха, а із-за залізної огорожі почувся сухий, владний вигук капітана Міської Варти:

— Відчиняйте ім'ям Головного Судді! Магістра Люціана Солвена звинувачено у державній зраді та саботажі! Лабораторію буде піддано опечатанню! Будь-який опір карається смертю!

  За вікнами спалахнули зловісні червоні відблиски смолоскипів. Ворота вже тріщали під ударами важкого тарану.

  Люціан на мить замер, його обличчя зблідло, але погляд лишився непохитним. Він просто схопив сумку, перекинув ремінь через плече й кинувся назад до мийної кімнати.

— Хід під раковиною! — прогримів Алхімік, зриваючи важкі дерев'яні грати зі стічного люка в підлозі. — Негайно всередину, Ніто! У нас немає іншого шляху!

  Позаду з гучним тріском розчахнулися ворота, і стукіт роздався вже у вхідні двері маєтку, Кернбах відчинив і в коридор ввалилися вартові затискаючи управляючого коло стіни.