РОЗДІЛ 31

  Зала «Повної діжі» вибухнула божевіллям переляканого натовпу. Верещали сполохані торговці, переверталися важкі дубові столи, а збиті зі столів кухлі із гучним дзенькотом розліталися по липкій долівці. Злодій качався біля опорного стовпа, вищачи від болю та затискаючи другу руку довкола роздутої, багряної кисті.

  Люціан зреагував швидко та вміло, наче зним щодня щось таке траплялось. У його очах не було й тіні паніки — лише гостра зібраність.

— Контактний токсин! Ймовірно. — відрубав впевнено Алхімік, міцно вхопивши мене за зап'ястя пальцями, що нагадували залізні щипці. — Швидка отрута... мабуть органофосфатної групи! Хтось змовників хотів підкинути її ювеліру або мені, але цей дурний хлопчисько заліз туди першим! Це вже переходить усі межі!

  Він не чекав, поки розлючений натовп повністю заблокує єдиний вихід. Замість того, аби пробиватися крізь затор біля парадних дверей, де вже вихоплювали з-за поясів короткі тесаки очікуючи нападу всі кому не лінь, магістр рвучко розвернувся й потягнув мене у напівтемний коридор для слуг.

  Ми проскочили повз ошелешеного кухаря, який закляк у дверях із величезним мідним черпаком та кришкою казана, пробігли повз стелажі з в'яленою олениною й через вузькі дубові дверцята вискочили на свіже повітря. Найгіршим було те, що я тільки но зрозуміла, що така сама злодійка, як і той хлопчисько. Нічим, абсолютно нічим не краща! Ба, навіть гірша! Адже виходить використала свою силу, аби нашкодити комусь! І це мене вразило.

  Гончарний завулок зустрів нас тишею та прохолодою. Осінній день дихав лагідним теплом, а промені блідого сонця вигравали на вологій цеглі сусідніх кам'яниць.

  З боку центральної вулиці вже лунав важкий, прискорений тупіт кованих копит — то на лемент і ґвалт із закладу мчав кінний патруль Міської Варти. Люціан затягнув мене під глибоку кам'яну арку між двома триповерховими будинками, притиснувши до потемнілого від часу граніту.

  Ми завмерли у тіні. Повз вихід із завулка, викрешуючи іскри з бруківки, на шаленій швидкості пролетіли четверо вершників у суконних кафтанах із гербом столиці.

  Коли тупіт копит затих, Люціан нарешті розтиснув пальці на моєму зап'ясті й важко видихнув. На його чолі виступили дрібні краплинки поту, а капелюх трохи зсунувся набік. 

— Ми зовсім не розуміємо кому можна довіряти! — Вперше за весь той час, що я його знала, у погляді цього суворого, сухого науковця не було звичної зверхності чи викладацького строгості. У ньому читалося справжнє, людське хвилювання.

— Ти в порядку, Ніто? — швидким, переривчастим голосом запитав він, квапливо оглядаючи мої плечі та сукню. — Той хлопчина... він не торкався твоїх рук? Його ця рука не зачепила твій фартух? Ти не відчуваєш печіння чи задухи? — він крутив мене перед собою наче ляльку.

— Н-ні, пане Магістре... — витиснула я з себе, ховаючи тремтячі долоні за спину. — Він стояв далі за ювеліром... Я ціла, правда. — щось в середині стискалось.

  Люціан трохи розправив плечі й обережно поправив окуляри на переніссі. Здавалося, він намацував власну професійну рівновагу, намагаючись вгамувати дрижання у власних пальцях:

— Слава святим... Усе могло закінчитися значно гірше. Отруйники стають надто зухвалими. Але, можливо, все не так погано, як здається на перший погляд. Якщо вони почали діяти настільки грубо й безрозсудно просто у закладі — це означає, що вони панікують. Вони відчувають, що ми наступаємо їм на п'яти.

  Він легко торкнувся мого плеча, заспокоюючи не стільки мене, скільки самого себе:

— Не бійся, дівчинко. У моєму домі ти в безпеці. Ми розберемося з цією змовою, чого б це мені не коштувало.

  Ці слова боляче обпекли мені душу. Його турбота, несподівано тепла й щира, вразила мене. Мені хотілося провалитися крізь ці холодні гранітні плити завулка. Вже який раз цей дивакуватий чоловік захищав мене, будував складні наукові теорії про отрути, навіть не підозрюючи, що жахливий набряк на руці злодюжки створила я сама. Своїм власним відьомським даром.