РОЗДІЛ 28

  Він занотував спостереження у свій журнал, закрив його й розправив суконну жилетку. Втома за цілу добу нарешті взяла своє навіть від цього залізного чоловіка. Його обличчя зблідло, а погляду бракувало звичної гостроти.

— Мені потрібна вечеря та година відпочинку, аби переварити отримані дані, — мовив Магістр, повертаючись до виходу. — Кернбах уже чекає на першому поверсі. Ніто, промий інструменти, розклади ще в чотири реторти зразки пилу й можеш бути вільна до ранку.

  Щойно важкі дубові двері лабораторії зачинилися за Люціаном, з верхньої дубової балки з легким шарудінням пір'я злетів Архип.

  Птах безшумно опустився прямо на край пюпітра, повернув голову й пильно подивився на мене.

— Червона глина... Банк... Дурний педант кружляє довкола правди, мов сліпе кошеня, — прокаркав ворон стишеним, але виразним шепотом. — Але менше з тим. Ти пам'ятаєш нашу угоду, двонога?

  Я мимоволі здригнулася. Металевий присмак — той самий, що з'являвся від кожного сполоху страху — миттєво обпік язик. 

— Пам'ятаю... — витиснула я з себе. — Але ж він поруч, на першому поверсі! Якщо він почує шум...

— Заземлення! — суворо перебив мене Архип, загинаючи один кіготь на лапці і нахохливши загривок. — Припини тримати цей страх у грудях! Навіщо я тобі розтлумачував вправу? Уявляй той довбаний цвях. Твій страх — це сила, що мусить піти крізь цей загартований цвях у саму землю під дошками підлоги. Ну ж бо!

  Я заплющила очі. Пересиливши страх перед Магістром, змовниками та нічними погрозами, я зробила глибокий вдих. Я знову уявила себе масивним, чорним залізним цвяхом, забитим глибоко в сухий пласт глини під фундаментом маєтку. Напруга в скронях, поволі потекла донизу, лишаючи ноги, спину, плечі й згасаючи в підлозі.

  Присмак зник. Руки перестали дрижати. У мене виходило! Невже я справді...

— Отак-то краще, — схвально прохрипів ворон. — А тепер — моя компенсація. Швидко. Поки цей зануда жує свій квасолевий суп.

  Запаси певних сортів кави Люціан тримав у своєму робочому кабінеті, у високій дубовій шафі за масивними фоліантами з алхімічної систематики, я кілька разів бачила, як він витягав її. Я безшумно прослизнула крізь суміжні двері. У кабінеті панували напівтемрява й тиша.

  Лякаючись і завмираючи я підійшла до шафи, обережно потягнула на себе кілька важких кодексів у шкіряних палітурках, аби відкрити доступ до ніші. За ними стояла керамічна посудина із темно-коричневим малюнком, така ж, як на кухні, але менша. В чому саме різниця між цією кавою і тою що там, я не зрозуміла. Відкривши дерев'яний затор, я вдихнула густий, гіркувато-пряний аромат смажених зерен. Затамувавши подих, я зачерпнула повну жменьку духмяної кави й швидко висипала її в кишеню фартуха. Буде на кілька разів. Схопивши здобич, я повернулася до лабораторії й відсипала трохи кавового зерна у пюпітр Архипа. Птах задоволено поклацав дзьобом, доїдаючи зерна й прокаркав:

— На сьогодні ти вільна, відьмо. Іди спи. Вранці буде новий день і нова дурня. Не трусися, так, сон все вилікує. 

  Ранок увірвався в маєток блідим, холодним сонцем, що знову пробилося крізь роздерті хмари. Світло золотило черепичні дахи столиці й вигравало на промитих нічним дощем шибках.

  Я спустилася з комірчини під дахом, надягши свіжий фартух, і вже хотіла братися до миття пробірок, коли з кабінету Магістра пролунав гучний, обурений вигук.

— Кернбаху! Кернбаху, бісові діти, негайно сюди!

  Я здригнулася й завмерла біля дверей. У коридорі затупотіли квапливі кроки управляючого. Я обережно зазирнула до кабінету.

  Люціан Солвен стояв перед відчиненою дубовою шафою. Його кафтан був застебнутий на всі ґудзики, окуляри сиділи на носі ідеально рівно, але обличчя палало невдоволенням та гнівом. Він вказував пальцем на полицю, де стояли важкі фоліанти.

— Подивіться на це! — прогримів Алхімік, звертаючись до блідого Кернбаха, який застиг на порозі. — Книги зсунуті! Кут палітурки видавництва сімнадцятого століття здається взагалі подряпаний! Це ж... Неприпустимо!

— Пане Магістре... — проскреготав управляючий, витираючи чоло. — Можливо, це...

— Це пацюки! — перебив його Люціан із виразом крайньої огиди на обличчі. — У моєму домі завелися кляті гризуни! Вони відчули жир або залишки їжі, бо я, мабуть, необачно не помив руки з милом після вечері й торкався книжок! Вони намагалися дістатися до моїх безцінних кодексів!

  Він швидко повернувся до Кернбаха:

— Негайно провести повне очищення будинку від шкідників! Розставити пастки, обкурити підвали полином і сіркою! Якщо хоч один пацюк зіпсує мені працю Лавена — я не розрахуюсь з королівською бібліотекою...

  Я стояла в тіні одвірка, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі. Поруч, під стелею на темній балці, Архип міцно стиснув дзьоб і старанно замружив очі, намагаючись не видати жодного звуку й злитися з темним деревом. Ми обоє затамували подих, намагаючись стати абсолютно непомітними для розлюченого Магістра...