РОЗДІЛ 27

  Вогняний язик спиртівки жадібно лизнув край цупкого пергаменту. Папір, на якому розмашистим почерком вугільним олівцем вивели зловісну погрозу, набряк темними пухирями, згорнувся й спалахнув яскравим, сухим полум'ям. Люціан тримав його залізними латунними щипцями без найменшого страху, спокійно спостерігаючи, як залякуючі рядки перетворюються на сірий, невагомий попіл, що пластівцями обсипався в порцелянову чашу.

  У погляді Магістра не було й тіні переляку чи збентеження. Лише залізна зневага людини, чию наукову гідність і свободу дослідів наважилися підважити якісь незрозумілі шкідники.

— Невігласи, — тихо й сухо вирік Алхімік, струшуючи останній тліючий вуглик зі щипців. — Справжні бездарі. Вони гадають, що шматок замазаного сажею паперу здатний зупинити розслідування? Справжнє варварство.

  Він розвернувся до вкритого болотом бруківчатого кругляка, який так і лишався лежати біля мийного жолоба.

  Скло у стрілчастому віконечку на дверях вже встигли тимчасово закласти дубовою віконницею, але крізь щілини все одно долинав прохолодний подих осінньої ночі.

— Нам потрібні факти, а не дитячі лякалки, — Люціан опустився на одне коліно, надяг товсті шкіряні рукавички й підчепив каменюку з підлоги. — Будь-який предмет, що побував у людських руках чи залягав у певному ґрунті, береже в собі його алхімічний відбиток. Ніто, подай мені срібний скальпель і чисту склянку з тієї полиці.

  Я квапливо простягнула інструменти, намагаючись не дивитися на важку каменюку. У скронях усе ще шуміло від нещодавньої розмови з птахом, але він був поруч, під самою стелею на дубовій балці, спокійно сидів і мовчав. Його присутність після укладеної угоди й першого уроку заземлення дивним чином утримувала мене від паніки. Люціан обережно, шматочок за шматочком, заходився зшкрябувати з шорсткої поверхні валуна суху кірку запеченого бруду. Сірувато-руді грудки падали на прозоре скло. Алхімік відніс склянку до робочого столу, запалив додатковий каганець і витягнув із дерев’яного гнізда флакон із концентрованим оцтовим розчином.

— Дивися уважно, дівчино, — мовив він, крапаючи прозору рідину на зібрану багнюку. — Звичайний міський бруд столиці — це суміш кінського гною, річкового піску та вапнякового пилу від бруківки. Десь більше одного, а десь іншого. Він реагує з шипінням, виділяючи вуглекислий газ. Але тут...

  Крапля рідини торкнулася темно-червоної грудки на краю скла. Замість очікуваного шипіння багнюка розм’якла, поширюючи довкола дивний, солонуватий запах сирості, а сама рідина забарвилася у глибокий відтінок охри.

— Валденська червона глина, — очі Люціана звузилися. Він узяв голку й розтер розм'яклу грудочку. — Нерафінована, з високим умістом залізистих сланців. У нашій околиці вона не трапляється на поверхні. Вона залягає глибоко під землею, над пластами твердого вапняку.

— І де ж є така глина? — тихо спитала я, тулячись до краю столу.

— Під Королівським пагорбом, — карбуючи кожне слово, відповів Алхімік. — У найглибших підземеллях, де збудовано сховища Палацового шельфу та підвали Королівського Банку. Хто б не жбурнув це каміння у наше вікно, він притягнув його прямо звідти, де видобувають або зберігають камінь для підземних фортифікацій.