РОЗДІЛ 26

  Кожне його слово влучало прямо в ціль. Я заніміла. Металевий присмак — той самий пекучий, іржавий присмак міді — миттєво затопив рот. У скронях гаряче застугоніло. Ось воно. Саме це, моє безталання...

— Якщо Люціан дізнається, що ти відьма, — серйозно продовжив Архип, схиляючись нижче, — його науковий педантизм не врятує тебе від шибениці чи багаття. А палацова варта Головного Судді навіть розбиратися не буде. Твоя доля буде короткою: кайдани, вогонь або темний мішок і дно річки.

  Я боялась вимовити хоч слово, затискаючи рота долонею. Страх, липкий і крижаний, знову скрутив мої нутрощі.

— І що ж тепер... що ж мені робити? — пошепки витиснула я, дивлячись на птаха з відчаєм.

— Для початку — закрити рота й слухати, — прокаркав ворон. — Я пропоную тобі угоду. Я мовчу про твій маленький секрет перед Магістром. Більше того — я навчу тебе приховувати цей твій «дар» та гасити сплески емоцій, аби реторти не спалахували від кожного твого переляку.

— А що ти хочеш натомість? — підозріло спитала я. Вже розуміючи, що це буде чесний обмін.

  Архип хитро зажмурив чорне око:

— Плата буде невеликою, дівчинко. Щоранку — жменька духмяних, обсмажених кавових зерен із приватних запасів Люціана. Я точно знаю, що в нього у кабінеті стоїть ціла керамічна судина цього заморського дива. Він ховає її у книжковій шафі, за книгами на другій полиці від дверей, так-так. Я бачив сам. Ти непомітно відсипатимеш мені трохи і приноситимеш до мийної, а я робитиму з тебе людину, яка не робить таких явних дурниць.

  Я кліпала очима, не вірячи, що доля пропонує мені порятунок ціною крадіжки кавових зерен.

— Згода? — запитав ворон.

— З-згода... — витиснула я. Все ще не розуміючи, чи правда все те, що я щойно почула від птаха.

— Тоді почнемо просто зараз. Урок перший: заземлення, — Архип випростав шию й розправив крила. — Чи відчувала ти специфічний мідний присмак у роті? Хм... Бачу, що так! Це твоя сила шукає вихід. Щоразу, коли відчуєш, що паніка підступає до горла, заплющуй очі й виконуй вправу. Уяви себе важким, кострубатим, залізним цвяхом, що глибоко й міцно вбитий у суху, загартовану землю. Уся твоя тривога, весь твій страх мусить стікати цим цвяхом прямо в ґрунт, не лишаючи ні краплі в твоїх руках. Ти повинна це уявляти. Чітко і ясно. Спробуй.

  Я заплющила очі. У роті справді пекло металом. Я спробувала уявити себе залізним цвяхом — темним, міцним, що входить у сухий пласт глини. Я подумки спрямувала пекуче стуготіння зі скроней донизу, у підлоги кімнати, у фундамент маєтку, вглиб холодної землі.

  І диво... Пекучий присмак іржі на язиці поволі згас, поступившись місцем звичайній сухості. Скроні перестали пульсувати.

— Непогано для першого разу, — мовив Архип, схвально похитавши головою. — Запам'ятай це відчуття.

  Закінчити перше тренування ми не встигли.

  З першого поверху, розсікаючи вечірню тишу будинку, пролунав гучний, роздратований вигук Люціана:

— Шо тут відбувається, чорт забирай!?

  Я здригнулася, але швидко пригадала образ залізного цвяха й вгамувала серцебиття. Натягнувши туфлі й розправивши фартух, я квапливо збігла гвинтовими сходами донизу. Ворон безшумно полетів за мною, примостившись під самою стелею на темній дубовій балці.

  У лабораторії панував сутінок. Магістр Солвен стояв біля масивних вхідних дверей. Його кафтан був розстебнутий, окуляри зсунулися на кінчик носа, а обличчя виглядало похмурим та зібраним.

  У руках Алхімік тримав важку, вимазану у сірій багнюці каменюку — звичайний бруківчатий кругляк, довкола якого дбайливо, кількома шнурами тканої коноплі, було обмотано аркуш грубого, пожовклого пергаменту.

— Пане Магістре? Що сталося? — злякано спитала я, зупиняючись біля робочого столу.

— Хвилю тому якийсь шибеник жбурнув це через залізну огорожу просто у наші вхідні двері, — сухо відповів Люціан, розрізаючи конопляний шнур срібним скальпелем. 

  Він розгорнув пергамент. На цупкому папері, розмашисто жирним вугіллям, було виведено лише кілька коротких, але зловісних рядків.

— Здається, наші дослідження щодо аміачного пилу та отрути принца почали дуже сильно заважати певним поважним панам у цій столиці.

  Люціан прочитав напис уголос, і його голос пролунав у приміщенні мов удар молота по ковадлу:

— «Не пхай свого носа куди не слід, Магістре Солвен. Наступного разу ти втратиш його разом із власною головою».