РОЗДІЛ 25

  Слова птаха важко зависли в сутінках моєї комірчини під дахом. По спині сипануло крижаними голками. Я міцніше затисла в руках ковдру, відчуваючи, як серце калатає в ребра, мов сполоханий заєць.

— I що ж ти там «знаєш», Архипе? — витиснула я з себе, намагаючись надати голосові якомога більшої байдужості, хоч губи дрібно тремтіли. А відчуття небезпеки стискало горло. — Що я не вмію нормально мити колби? Чи що я з'їла миску рагу пані Рованни за дві хвилини?

  Ворон зробив ще один крок по дерев'яній спинці ліжка, наближаючись, випростав шию й, скосивши чорне око-намистину, покрутив головою і сказав застережливим шепотом:

— Ти відьма, Ніто Вель.

  У кімнаті на мить згасло навіть тихе тріскотіння масляного ліхтаря на стіні. Я заклякла, роззявивши рота, а потім від обурення й сорому моє обличчя спалахнуло гарячим рум'янцем.

— Та ти... ти взагалі з глузду з'їхав?! — вихопилося в мене. Я рвучко сіла на ліжку, тицяючи в птаха тремтячим пальцем. — Яка я тобі відьма?! Ти що, переїв кавових зерняток на кухні?!

— Не верещи, двонога, — сухо прокаркав Архип, навіть не здригнувшись. — Я спостерігав за тобою від самого початку. I я не сліпий, на відміну від нашого вельмишановного Магістра, який готовий вигадати тисячу розумних латинських термінів, аби лише не вірити власним очам. Твоє «невезіння» — це дика, первісна магія. Вона спить у твоїй крові й вибухає щоразу, коли ти лякаєшся, брешеш чи нервуєш. Одним словом почуваєшся погано.

— Припини верзти капості! — вигукнула я, відчуваючи, як до очей підступають гарячі ображені сльози. — Які відьми?! Матінка-настоятелька в сиротинці Святої Евлалії завжди казала, що відьом навкруги винищили ще двісті років тому! І ти сам казав... Король Клавіній випалив їх залізом і вогнем, а решту вигнав за похмурі Райвендарські кручі! Відьми тепер бувають тільки в дитячих страшилках, якими лякають сиріт перед сном, аби ті не крали сушені яблука з комори! Це повна, нісенітна дурня! 

  Я важко дихала, ображено сопучи згортаючи руки на грудях:

— Якщо я тобі заважаю, або ти хочеш, щоб я забралася геть із цього маєтку — так і скажи! Не треба вигадувати дурних казок про відьом! Я й сама можу зібрати свої речі й піти на вулицю! — я схлипнула, і поволі все одно стисла кулаки. Щоб не заревти на всю горлянку.

  Ворон спокійно вислухав мою гарячу промову, похитав масивною головою й поправив крило дзьобом.

— Ох і дурна ж ти, дитино, — тихо мовив він без жодної іронії. — Думаєш, Матінка-настоятелька розповіла б тобі правду? Вона відправила тебе геть, щойно тобі виповнилося шістнадцять, саме тому, що біля тебе вічно все ламалося й неладилося! Згадай чорнило, яке перетворилося на ожиновий сироп, коли ти збрехала Люціану! Згадай отруйний свинець, що розсипався золотавим піском у мийній! А королівську отруту, яка спалахнула фіолетовим вогнем від одного твого подиху?! Це, по-твоєму, теж закони фізики?! Га? Чи може ти не маєш відчуття небезпеки? Ну?