РОЗДІЛ 24

  Я замерла з ложкою в руці. Пані Брієн якраз гримала деками біля печі, а пані Рованна вийшла до комори за свіжим маслом, тож дивний шум чула тільки я.

  Я обережно підвелася з лави й дрібними, безшумними кроками підійшла до буфета.

  За великою керамічною посудиною, вмостившись на дерев'яному виступі й дбайливо прикривши крилами здобич, сидів ворон Архип. Його чорні очі-намистини задоволено мружилися, а в масивному дзьобі він тримав велику, обсмажену кавову квасолину з запасів Люціана. Довкола його лап уже лежало кілька порожніх, розгризених шкаралупок.

— Архипе?! — вирвалося в мене спантеличеним, стишеним шепотом. — Ти... ти що тут робиш?! Я ж ледь з розуму не зійшла! Я шукала тебе по всій вулиці! 

  Птах навіть не відволікся від своєї справи. Він поважно проковтнув зерно, почистив пір'я на грудях об край керамічної банки й скоса позирнув на мене із нечуваною, зверхньою наглістю.

— Менше вереску, двонога, — тихо, наче шурхіт сухого листя, прокаркав ворон. — Поки ви з Магістром розводили наукові теревені в палацових покоях, я скористався метушнею біля воріт, прослизнув крізь кватирку до будинку й отримав свою законну компенсацію.

— Компенсацію?! — я аж рота відкрила від обурення. — Та за що?!

— За пережитий стрес, невдячна! — Архип обурено нахохлив загривок. Обтрусився, і продовжив — Мої бідні пташині нерви не залізні. Спочатку твої досліди мало не висадили в повітря будинок, потім всі ці отрути і проблеми з принцем, а тепер я мушу слухати слушні теорії цього педантичного зануди про аміачний пил. Моєму організму нещадно потрібен кофеїн, аби не збожеволіти в цій лабораторії разом із вами!

  Я схопилася за голову, не знаючи, сміятися мені чи плакати від його нахабства:

— Я думала, що ти загубився десь у тумані! А ти тут нишком виїдаєш дорогезну каву!

— Я не виїдаю, а беру належну платню за мовчання та моральну підтримку, — поважно поправив мене ворон і простягнув дзьоб за наступним зерном. — А тепер іди доїдай свій суп і не заважай моєму сніданку, бо починаєш нагадувати мені, що я був проти нових лаборантів. 

  Повернення пернатого бешкетника зняло з моїх плечей величезний тягар, але втома, що накопичувалася протягом усієї божевільної ночі, негайно взяла своє. Тепла їжа й гарячий відвар подіяли мов важкий хміль. Ноги стали свинцевими, а повіки злипалися самі собою.

  Я піднялася назад до лабораторії. Люціан усе ще сидів над пробірками, розглядаючи крізь мікроскоп сірі крупинки. Побачивши, як я зачіпаю одвіркі й ледь утримуюсь на ногах, він суворо перевів на мене погляд.

— Ніто, ти абсолютно непридатна до роботи в такому стані, — відрізав Магістр. — Якщо ти зараз упустиш колбу з чимось, ми обоє будемо нещасні. Іди до своєї кімнати і лягай спи. Мені потрібно чотири години абсолютного спокою, аби завершити розрахунки щільності.

— Дякую, пане Магістре... — пробурмотіла я, навіть не намагаючись сперечатися.

  Я піднялася вузькими гвинтовими сходами на найвищий поверх маєтку, де розташовувалася доволі велика і чиста комірчина під самим дахом. Там стояло просте дерев'яне ліжко з сінником, кілька плетених стільців, шафа та маленьке стрілчасте віконце, з якого відкривався вид на кольорові черепичні дахи столиці.

  Скинувши туфлі, упала на м'яку ковдру й миттєво провалилася в глибокий, безпам'ятний сон. Мені снилися фіолетові спалахи, королівські кубки, срібний пил та похмурі обличчя суддів у оксамитових мантіях.

  Прокинулася я від дивного, монотонного звуку.

  У кімнаті вже панували вечірні сутінки. За привідкритим вікном нарешті остаточно розпогодилося. Сонечко ніби надолужуючи пропущені за дощем дні, вирішило ще трішки тепла подарувати всім навколо. І повітря було чистим та свіжим.

  Але звук лунав прямо з боку мого ліжка. Це було ритмічне, сухе поклацування. Ток... ток... ток...

  Я повільно розплющила очі, проганяючи сонливість.

  На дерев'яній спинці у підніжжі мого ліжка поважно й повільно ходив туди-сюди ворон Архип. Птах переставляв свої чіпкі кігті по полірованому дубу, карбуючи кожен крок із дивною, нетутешньою урочистістю. Його чорне пір'я на грудях було пригладжене, а темне очі-намистинки виблискували в сутінках гострим, таємничим вогником.

— Архипе?.. — тихо прошепотіла я, припіднімаючись на ліктях. — Що ти робиш? Навіщо ти тут ходиш?

  Птах зупинився. Він поволі розвернувся всім тулубом до мене, злегка схилив голову набік і пильно, без найменшої краплі звичної іронії, впився поглядом просто в мої очі.

  Кімнату заповнила тиша, у якій чутно було лише моє прискорене дихання.

  Архип нахилився трохи нижче, його голос пролунав глухо, вагомо й напрочуд поважно:

— Я ходив і думав, Ніто... Я уважно спостерігав за тобою від самого початку. I тепер я знаю про тебе дещо... Ні, дівчино. Я просто впевнений у цьому.

  Мій подих перехопило, а по спині пробіг табун дрижаків.