РОЗДІЛ 22

  Придворний чиновник ще кілька довгих секунд вдивлявся в мої очі, шукаючи найменших ознак підступу чи прихованої брехні. Тиша в покоях стояла мертва, чути було лише рівне, спокійне дихання одужуючого спадкоємця та тріскотіння олійних ґнотів, решта наче й не дихали.

  Нарешті Суддя важко зітхнув, опустив меч і ледь помітно хитнув головою гвардійцям. Залізо з коротким сухорлявим шелестом повернулося на місця.

— Абсурд... — пробурмотів чиновник, провівши долонею по виснаженому чолу. — Шукати змовників серед монастирських сиріт — це вже справді схоже на божевілля.

  Втім, м'якшим його вираз обличчя не став. Він ступив крок до Люціана, тицяючи важким золотим перснем йому в груди:

— Дихання принца вирівнялося, жар... — він подивився на придворного цілителя що кивнув. — спадає, і це єдина причина, чому ви обоє зараз не в кайданах, Солвене. Але не розводьте тут порожніх теревеней та наукових філософствувань! Те, що відбувається з золотом, завдає короні нищівних збитків. Торгівля стоїть, купці нервуються, а скарбниця порожніє на очах. Час спливає! У вас лишається все менше часу, аби знайти джерело перетворення дорогоцінного металу та зупинити це лихо. Забирайте свої склянки й повертайтеся до лабораторії! Шукайте причини катастрофи, а не марнуйте дорогоцінні хвилини!

  Люціан стримано нахилив голову, не вступаючи в суперечки. Він обережно підхопив зі столу порожній кришталевий флакон, узяв мене за лікоть і швидким, майже квапливим кроком потягнув до виходу з королівських покоїв.

  Ми проходили крізь високі палацові коридори, де під ліпними стелями вирували тихі, стривожені шепотки. Придворні, цілителі та гвардійці розступалися перед нами, проводжаючи похмурими поглядами, але ніхто не наважився заступити нам дорогу. За кілька хвилин ми вже вибігли на парадний ґанок, де нас зустріло вологе, пронизливе передранкове повітря. Дощ остаточно вщух, залишивши над вежами Палацу густу, блідо-сіру ковдру осіннього туману, над яким почало пробиватися наче сонне, ліниве сонце.

  Біля підніжжя кам'яних сходинок чекав наш екіпаж. Гвардієць рвучко відчинив дверцята. Ми швидко заскочили всередину, і коні миттєво зірвалися з місця, викрешуючи колесами гучний дріб по вологій бруківці Палацового пагорба.

  Люціан відкинувся на м'яке шкіряне сидіння, зняв окуляри й втомлено провів долонею по обличчю. — Ну, вітаю нас з перемогою над токсином... — Його щоки виглядали зблідлими, а під очима залягли глибокі тіні від виснажливої безсонної ночі, проте в погляді знову виблискувала вже звична, гостра наукова зібраність.

— Каталітична реакція виправдала розрахунки... — стиха мовив він сам до себе, розглядаючи крізь скло порожню судину. — Солодкп основа прискорила всмоктування, а осад повністю розпався. Нам вдалося виграти час...

  Я ж тулилася до дверцят карети, намагаючись перевести подих. Лише тепер, коли задушливий страх перед гвардійськими мечами трохи відступив, я згадала про нашого пернатого супутника.

  Під час ранкової поїздки до принца, Архип юркнув під край мого плаща, затиснувшись там вологою грудкою. Потім, уже в кареті, він видряпався на спинку шкіряного сидіння й мовчки дивився у вікно. А потім... все закрутилося надто швидко, я не встигла помітити навіть чи ворон був з нами. 

  Я подивилася на сусіднє сидіння, де ще кілька годин тому сидів птах. Його не було. Пусто.

— Пане Магістре... — зашепотіла я, відчуваючи, як холодний піт знову пробирає спину.

  Люціан не озвався, заколисаний мірним гойданням карети та власними думками про токсини та отрути.

— Магістре Солвен! — вигукнула я голосніше й схопила його за рукав кафтана.

  Алхімік здригнувся, подивившись на мене незадоволеним поглядом:

— Що таке, Ніто? Не шарпай мене. Мені потрібно зосередитися на формулі металевого розпаду...

— Архип! — вирвалося в мене переляканим шепотом. — Його немає! Він кудись зник!

  Люціан лише роздратовано поморщився й відмахнувся долонею, наче від назочливої мухи:

— Що значить зник? Це ж ворон, дівчинко. Можливо цей негідник унюхав десь свіжезварену каву. Тай вилетів крізь прочинені дверцята, поки ми бігали палацовими коридорами, або кружляє десь над міськими дахами. У нього свої пташині справи. Цей мудрий птах не дасть себе в образу! Покружляє й повернеться до лабораторії.

— Ні, пане Люціане, ви не розумієте! — я закрутила головою, вказуючи на порожнє місце біля вікна. — Він не вилітав! Коли ми заходили до Палацу, він був тут. А тепер його тут немає! — наче дитині, намагалась пояснити я свою думку.

  Люціан на мить заперечно хитнув головою, але, глянувши на моє сполотніле обличчя й абсолютно порожнє сидіння, знову протер окуляри.

  Він мовчки обвів поглядом замкнений салон екіпажу. Дверцята весь цей час були щільно зачинені, квартирки — лише злегка прочинені на вершок.

  Птаха справді ніде не було.

  Карета глухо торохкотіла колесами крізь передранковий туман порожніми вулицями столиці, а в салоні раптом стало якось похмуро і тоскно.