РОЗДІЛ 20

  На масивному ліжку під балахіном лежав спадкоємець. Його обличчя здобуло восково-сірий, мертвотний відтінок, а на шиї та скронях чорними закрученими мотузками випиналися набряклі вени. Хлопець дихав важко, з сухим хрипом, щоразу здригаючись від пекучого жару, який нищив його зсередини.

  З-за важкої портьєри нам назустріч виступив Головний Суддя. Чоловік здавався похмурою тінню самого себе. Його важка оксамитова мантія була розстебнута на грудях, а в розширених, налитих кров’ю очах читався неконтрольований жах. Як хресний батько принца, його найближчий родич і тимчасовий регент, він тримав на своїх плечах зараз долю всієї держави.

— Солвене... — просичав Суддя, вихоплюючи з-за пояса важкий пергамент із червоною печаткою. Його голос здригався від люті та безнадії. — Мій троюрідний брат, коронований володар цієї землі, помер від отрути три роки тому, залишивши сина під моєю опікою! Його вбили підступно, у цих же покоях! Я не маю права... я не дозволю перервати королівський рід! Усі ці аристократи, які таємно сподіваються на зміну правлячої династії та роздрай у країні — вони не отримають нічого! Чуєш мене?! Жодна паскуда не сяде на цей трон!

  Він ступив упритул до Люціана, тицяючи важким перснем у золотистий флакон:

— Якщо твоє зілля не подіє... Якщо це лише спроба виграти час або, борони боже, ще один токсин — це буде остаточним доказом вашої причетності до змови! Вас обох витягнуть на подвір'я й відрубають голови без суду й слідства прямо під цими вікнами! Вливай це негайно! 

— Алхіміки до цього не причетні! —Люціан на мить засумнівався, та тут же похитав головою. — Принаймні, наскільки я розумію. 

  Глянувши на принца мовчки кивнув і розкоркував флакон. Зі скла миттєво вирвався солодкий, затишний аромат старого вишневого лікеру, переплетений із ніжними нотами свіжоскошеної трави та дикої шипшини. Удушливий сморід хвороби на мить відступив.

— Ніто, припідніми його голову, — суворо промовив Алхімік.

  Ноги мої ледь не підкосилися, але я ступила до ліжка. Такий юний, що здається крихким. Обережно просунувши тремтячу долоню під холодну від поту потилицю принца, я підвела його голову. Тіло юнака було гарячим, мов пісок у спеку, а шкіра палала.

  Люціан прихилив вінчик флакона до запеклих, сухих губ спадкоємця й обережно, крапля за краплею, почав вливати золотисто-бурштиновий сироп.

  Зала заніміла. Затамував подих навіть Суддя, стиснувши пальці на кулаках. Минали секунди. Одна, друга, третя... Жодної зміни. Серце в моїх грудях зупинилося, а в скронях знову запекло металом.

  Самим першим змінився подих. Важкий, роздираючий хрип урвався, поступившись місцем глибокому, рівному вдиху. На очах у присутніх чорні, набряклі вени на шиї принца почали бліднішати та згладжуватися, ховаючись під шкіру. Смертельний синюватий наліт зник, а на лобі виступили дрібні, чисті краплини звичайного поту.

  По покоях прокотився тихий, приголомшений шепіт лікарів. Спадкоємець опритомнював. Його повіки затріпотіли, і він повільно розплющив каламутні, ще не сфокусовані очі.

  Хлопець хрипко ковтнув повітря, повертаючи голову на моїй долоні. Його каламутний погляд перебіг із стелі нижче й зупинився просто на моєму обличчі. Білок його очей очистився від червоної сітки.

  Раптом обличчя принца спотворилося дивним, нетутешнім виразом — сумішшю впізнавання, болю й глибокого сум'яття. Його тремтяча, худа рука повільно піднялася в повітря. Вказуючи пальцем просто мені в груди, він видав із пересохлого горла ледь чутний, виснажений шепіт:

— Ти... я так довго...

  Голос згас. Не встиг він договорити, як рука безсило впала на оксамитову ковдру, а повіки знову заплющилися. Принц занурився в глибокий, спокійний сон одужання.

  Але слова вже пролунали.

  У покоях завмерло навіть повітря, тиша, у якій чути було лише тріскотіння каганців.

  Головний Суддя поволі випростав спину. Його обличчя налилося темною, загрозливою кров'ю. З сухим, залізним брязкотом він та троє гвардійців оголили короткі гострі мечі.

  Повільно, градус за градусом, чотири клинки спрямувалися просто в мою строну.