РОЗДІЛ 18

  Люціан звів на мене важкий, змучений погляд, і його обличчя знову похмурніло.

— Тут є складовий нюанс, Ніто. Цей токсин — вибірковий. Він розроблений так, аби діяти лише на певний тип крові — на шляхетну, спадкову кров королівського роду. Звичайний організм навіть не відчує нудоти, але для принца ця речовина смертельна. І найгірше... Лавен пише, що нейтралізувати «Сльозу Скарбія» у розчині можна лише за допомогою... іншої крові. Органічний капілярний зв'язок — єдине, що здатне розірвати молекулярну ґратку цієї отрути.

  Ці слова боляче вдарили по моїх вухах. Кров? Звідки в моїх руках чи в солі могла взятися кров? Я ж не різала пальців, не впускала ні краплі!

  Люціан знову занурився в читання, відчайдушно намагаючись знайти лазівку. Він бурмотів собі під ніс формули, знову й знову перечитував застереження Лавена, але книга була невблаганною: нейтралізація можлива лише через біологічний контакт.

  Магістр схопився за голову, важко спираючись ліктями об стіл. Науковий тупик змушував його страждати дужче за будь-яку фізичну втому. Сім днів на фальшиве золото, а на життя принца — рахунок ішов уже на години. Якщо спадкоємець помре, жодні трактати не врятують Люціана від шибениці. Я мовчки стояла поруч, відчуваючи, як знайомий металевий присмак на язиці стає пекучим, мов розжарена мідь. Моє безталання знову закрутило все в страшний вузол.

  І раптом Люціан замер.

  Він повільно випростав спину. Його погляд застиг у порожнечі, а потім повільно, градус за градусом, повернувся до мене. В очах Алхіміка спалахнув дикий, майже шалений вогник раптового осяяння.

— Ти чхнула... — прошепотів він.

  Я сполотніла й мимоволі зробила крок назад:

— Що?..

— Ти чхнула прямо над столом, коли падала сіль! — Люціан підскочив з місця, наче його вдарило струмом. Він схопив лупу й припав до срібної чаші з кристалами. — Рідина не вимагає саме крові у її чистому вигляді! Отруті потрібен був органічний біологічний каталізатор! Мікроскопічна крапля слини, подих, фермент дихальних шляхів — ось що здетонувало реакцію! Органіка зв'язала отруту, а срібна сіль лише прискорила розпад!

  Він відвів лупу й поглянув на мене з таким виразом, ніби перед ним стояло найбільше наукове відкриття століття.

— Це не випадковість, Ніто! Це біологічна каталітична реакція! Твій організм виділяє специфічний фермент, який у поєднанні зі сріблом руйнує «Сльозу Скарбія»!

  Я кліпала очима, не вірячи власним вухам. Він знайшов наукове пояснення! Він переконав себе, що моє чхання й «особливі ферменти» — це просто рідкісна примха природи, а не прокляття! З моїх грудей вирвалося таке полегшення, що я ледь не розплакалася прямо на місці.

— Неймовірний збіг обставин... — пробурмотів Люціан, знову припадаючи до сторінок Лавена. — Дивися сюди! «Нейтралізований токсин випадає в осад у вигляді сяючих золотих кристалів». Це вони! Саме це лежить у нашій чаші!

— І як із цього зробити протиотруту? — хвилюючись спитала я.

— Спосіб один, — Люціан вже біг до шафи з настоянками, дістаючи звідти важку флягу з темного скла та агатову ступку. — Кристали самі по собі не засвояться організмом принца. Щоб протиотрута спрацювала і проникла в кров, її потрібно розтовкти в найдрібніший пил і залити міцним алкоголем із високим вмістом цукру. Цукор прискорить всмоктування, а спирт рознесе нейтралізатор венами!

  Він висипав золотисті крупинки до агатової ступки й простягнув мені порцеляновий товкачик:

— Розтирай, Ніто! Дрібно, на пудру!

  Я схопила товкачик і заходилася поспішаючи товкти кристали дрижачими руками. Під тиском порцеляни золоті крупинки розливали довкола ніжний, запашний аромат свіжоскошеної трави та дикої шипшини. Вони скришилися на невагомий, сяючий пил, що мерехтів у тьмяному світлі каганців.

  Люціан тим часом відкупорив флягу. По лабораторії розійшовся міцний, солодкий запах старого вишневого лікеру. Алхімік обережно пересипав золотий пил до скляного флакона, залив його густою рубіновою рідиною й ретельно збовтав.

  На наших очах вишневий лікер поглинув сяючий пил, очистився від темного кольору й перетворився на прозорий, золотисто-бурштиновий сироп, який ледь помітно пульсував м'яким теплом.

— Готово... — мовив Люціан, закорковуючи флакон смоляним корком. На його обличчі вперше за цю божевільну ніч з'явилася полегшена, хоч і виснажена посмішка. — Протиотрута готова. Ми врятуємо спадкоємця.

  Він поставив флакон у центр столу й важко опустився на стілець, витираючи чоло хусткою. Я спиралася на край стільниці, відчуваючи, як втома валить мене з ніг. За стрілчастими вікнами лабораторії темрява поступово розсіювалася, поступаючись місцем блідому, сірому світанку. 

— Треба збиратися в палац! Десять... ні п'ятнадцять хвилин на збори. — він стомлено опустив голову на руки.

  Однак відпочити нам не судилося.

  З боку парадного ганку пролунав сухий, важкий і наполоханий стукіт. Хтось лупив у важкі дубові ворота маєтку.

  За хвилину в коридорі пролунали квапливі кроки, і до лабораторії вбіг Кернбах. Його обличчя було білішим за монастирське полотно, а руки дрібно тремтіли. За його спиною стояв гвардієць у заплямованій грязюкою кирасі.

— Пане Магістре! — захлинаючись від дихання, вигукнув Кернбах. — Лихо! З Палацу погані новини!

  Гвардієць зробив крок уперед і суворо, без жодних церемоній, проголосив:

— Магістре Солвен! Стан принца стає критичним! Він не реагує, лихоманка нищить його тіло! Головний Суддя у гніві. Він щойно підписав ордер на конфіскацію цеху Алхіміків та ваш арешт! Якщо принц помре, ліки не подіють, чи ви досі не знайшли їх — вас зачинять у Вежі Смутку в очікуванні страти!

  Золотистий флакон на столі відбивав бліде світло світанку, а в лабораторії знову зависла мертва, загрозлива тиша.