РОЗДІЛ 17

  Запитання Люціана зависло над робочим столом важким, натягнутим павутинням. Його очі за тонким склом окулярів перескочили з розсипаних дрібок солі на срібну чашу, а звідти — прямо на моє зблідле обличчя.

— Я... пане Магістре... — белькотіла я, відчуваючи, як ноги слабнуть, а долоні вкриваються липким потом. — Я лише зважувала сіль... А потім отой ворон як каркне! Я від несподіванки дуже перелякалася, вдарилась рукою... і чхнула! Кристалик упав туди, і воно... воно само!

  Магістр Солвен повільно підійшов ближче. Не мовивши ні слова, він узяв срібний шпатель, прискіпливо зібрав зі стільниці ще один кристалик розсипаної срібної солі й переніс його у другу чашу, піпеткою взяв краплю отрути принца, і... нічого. Зовсім нічого не трапилось.

  Ми замерли. Затамував подих навіть Архип, витягнувши чорну шию зі свого пюпітра.

  Минула секунда, друга, третя. Жодного сяйва. Жодного сичання. Прозора рідина на дні скляної трубки залишалася абсолютно інертною й чистою, мов колодязна вода, на денці лежав кристалик.

— Нічого, — тихо мовив Люціан. У його голосі прохопилися нотки глибокого, майже болісного наукового шоку. Він опустив шпатель і повернувся до першої чаші, де в темряві тьмяно вилискували дрібні золотисті крупинки. — Срібна сіль не вступає в реакцію з цим токсином. Це суперечить фундаментальній логіці. Чому ж у моїх руках сполука мовчить, а у твоїх — випадає в осад?

— Бо в когось руки ростуть з потрібного місця, а в когось — з наукових фоліантів, — глухо й противно прокаркав Архип із шафи, згортаючи крила.

  Люціан навіть не звернув уваги на випад птаха. Його педантичний розум гарячково шукав логічне пояснення, принципово відкидаючи будь-які думки, що суперечили здоровому глузду.

  У цю хвилину важкі дубові двері лабораторії відчинилися з сухим рипінням. На порозі з’явився управляючий Кернбах. Його суконний плащ намок від дощу, а в руках він обережно тримав пакунок, що притискав до грудей. Розгорнувши кілька слоїв тканини він дістав товстий фоліант, книгу у потемнілій шкіряній палітурці із витертими золотими літерами.

— Пане Магістре! — віддихуючись, мовив Кернбах. — Головний бібліотекар Палацу заледве погодився віддати це. Третій том праці майстра Лавена.

  Люціан буквально вихопив книгу з рук управляючого, навіть не подякувавши. Він рвучко поклав важкий фоліант на стіл, відкинув застібки й заходився гарячково гортати пожовклі, вкриті латинськими письменами сторінки. Лабораторію знову затопила густа тиша, яку порушували лише тріскотіння олійних каганців та шелест старого пергаменту.

 Минав час, тікав наче ховаючись. Година, друга... За вікном ніч ставала все глухішою, а дощ періщив по шибах із новою силою. Люціан гортав розділ за розділом, читав примітки на полях, звіряв таблиці щільності й час від часу потирав скроні. Я мало не заснула, під тихе бурмотіння цього дивакуватого магістра.

  Раптом його палець зупинився на середині жовтої сторінки, вкритої дрібними схемами.

— Знайшов... — прошепотів Магістр. Його голос здригнувся від напруги. — Це не невідома отрута. Це рідкісний, майже забутий токсин, що виготовляється на основі виварки чорного морозника й зазивної зміїної жовчі. «Сльоза Скарбія».

  Я з острахом піднялась з табурета, на якому сиділа і ступила на крок ближче, дивлячись на старі креслення:

— Пане Магістре? Ви ж знаєте, як її нейтралізувати?