РОЗДІЛ 15

  Олійні каганці на стінах лабораторії потріскували, випускаючи тонкі цівки кіптяви й наповнюючи приміщення гострим чадом. За високими стрілчастими вікнами вирувала негода: листопадовий дощ періщив по дахах, перетворюючи нічний столично-палацовий світ на суцільне місиво з темряви, вогкості й глухого шепоту крапель. Люціан повернувся з власної бібліотеки із цілим стосом пожовклих, затягнутих у потемнілу шкіру фоліантів, які він ледь утримував в руках. Склавши їх просто на краєчок масивного робочого столу, алхімік скинув кафтан, залишившись у суконній жилетці він засукав по лікті рукави, й відразу схопив срібний шпатель та латунний затискач.

— Ніто, каганці ближче! — відрізав він, навіть не озираючись. — Мені потрібне чітке світло. Королівський цілителі — повні невігласи. Вони вміють лише пускати кров та прикладати п'явок, а коли справа торкається отруєння, одразу заломлюють руки й чекають дива від небес. Яке, між іншим, ніколи не трапляється просто так!

  Я швиденько переставила два важкі бронзові світильники ближче до його рук, з усіх сил намагаючись приховати тремтіння в пальцях. Події в палаці й досі стояли перед очима, мов важка мара. А похмурі застереження Архипа про Короля Клавінія, Райвендарські кручі та вогнища для тих, у чиїх жилах тече «інакша» кров, блукали в моїй голові, наче отруйні гадюки.

  Вчений ворон тим часом зручно вмостився на високій дубовій шафі серед скляних реторт. Він напівзаплющив чорні очі-намистини, але я фізично відчувала його пильний, проникливий погляд на своїй потилиці.

— Розпочнемо з базового аналізу, — заклопотано бурмотів Люціан, обережно виймаючи із сумки запечатаний кришталевий флакон із кількома краплями рідини з кубка спадкоємця.

  За допомогою тонкої скляної піпетки він обережно витягнув одну краплю й переніс її до срібної чашечки. Понаставивши навколо різних луп та інших пристосувань взявся до кропіткої роботи. Першою у хід пішла концентрована сірчана кислота. Алхімік очікував бодай якогось помутніння, виділення газу чи зміни кольору, але рідина залишалася абсолютно прозорою, ніби туди заклинали звичайну воду з криниці.

— Дивно... — вихопилося у Магістра. Він насупив брови й додав краплю лугу. Знову жодної реакції.

  Тоді в хід пішли розчини азотнокислого срібла, сулема, спиртові настоянки й навіть розжарена мідна дротина. Речовина поводилася всупереч усім відомим законам природи та алхімії. Вона проявляла повну інертність, не вступаючи у взаємодію із жодним відомим науці реагентом.

— Це абсолютна нісенітниця! — нарешті вигукнув Люціан, спересердя вдаривши кулаком по дубові стільниці. Його окуляри зсунулися на кінчик носа, а обличчя вкрилося червоними плямами роздратування. — Шляхетний метал розпадається на смердючий пил, а отрута, від якої принц перебуває на межі життя й смерті, поводиться так наче я її і не випробовую! Так не буває! Будь-яка речовина залишає свій хімічний слід!

З високої шафи лунко пролунало глухе, показове каркання. Архип поволі переступив з лапи на лапу, і мовив зі скрушним зітханням старого Академічного наставника:

— Удар кулаком об дубову дошку — це, звісно, надзвичайно потужний алхімічний аргумент, Люціане. Але, здається, у підручниках шостого століття зазначалося, що від побоїв реагент свій колір не змінює. Може, ще спробуєш погрозити пробірці стратою або зачитати їй уголос королівський указ про заборону інертності?