РОЗДІЛ 13

— Пане Головний Суддя, — спокійно й дещо сухо спробував заперечити Люціан, розправляючи плечі. — Я щойно повернувся з Торгової площі. Враження, ніби вилучені зразки золота, вірніше пилу мають не звичайну, а складноконструйовану хімічну природу...

— Затям собі, Солвене! — перебив його чиновник, вдаряючи важким перснем по дубовій стільниці. — Мене не цікавлять твої надумані зауваження та вчені дурнуваті терміни! Принц-спадкоємець лежить у лихоманці без свідомості! Палацові цілителі безсилі, вони навіть не можуть визначити склад отрути! Якщо спадкоємець помре — у країні зчиниться заколот. Протиотрута потрібна негайно! Рахунок іде на години!

  Люціан ледь помітно здригнувся, але його погляд залишався твердим:

— Мені потрібен зразок отрути... І деякі книги з королівської бібліотеки. Я відразу берусь до роботи!

  З-за спини Судді швидко виступив сполоханий королівський цілитель у довгому сукняному балахоні. Тремтячими руками він протягнув Магістру невеличкий, вишуканий кришталевий флакон з різьбленою кришкою. На денці судини лишалося кілька крапель абсолютно прозорої, безбарвної рідини, яка на вигляд нічим не відрізнялася від джерельної води.

— Це залишки вина з королівського кубка, — пошепки мовив лікар.

— Вина?.. ну, що ж, добре, — Люціан обережно взяв кришталь натягнувши рукавички і заховав його до внутрішньої кишені сумки у окрему велику колбу. — Я негайно розпочну аналіз.

— Чекай! — зупинив його суворий вигук Головного Судді. Чиновник підійшов ближче, і в його темних очах спалахнув небезпечний, холодний вогник. — З протиотрутою квапся, як тільки можеш! Але затям ще одне: щодо фальшивого золота у місті тобі дається чітко сім днів. Рівно тиждень, Солвене! Якщо за сім днів ти не розкриєш з чого це зроблено й не вкажеш на змовників — ти втратиш посаду, майно й дворянський титул. А після цього Судова Палата судитиме тебе за державну зраду та злочинну недбалість! Ти зрозумів?! 

  Я видав наказ зачинити цех Алхіміків до кінця розслідування. А тобі достатньо домашньої лабораторії.

  Люціан лише мовчки схилив голову, приймаючи важкий ультиматум.

  З палацу ми вибігли майже підтюпцем. Зворотна дорога до маєтку минула як у гарячковому сні. Щойно чорний екіпаж зупинився біля нашої брами, алхімік вискочив з карети й, навіть не знявши мокрого кафтана, кинувся на другий поверх — до власної великої бібліотеки, аби шукати фоліанти з описом рідкісних токсинів. Та послав у королівську бібліотеку по якісь певні книги Кернбаха.

— Ніто! — гукнув він мені з коридору, вже гортаючи на ходу якийсь товстий фоліант у шкіряній палітурці. — Занеси сумку до лабораторії! Розклади інструменти, вимий лабораторний стіл і приведи до ладу сушильну дошку! Але затям: ні до чого з моїх реактивів не торкайся! Мені потрібен абсолютний порядок!

— Так, пане Магістре! — відгукнулася я, швидким кроком прямуючи до лабораторії.

  На стінах тихо палахкотіли олійні каганці, відкидаючи довгі тіні на кам’яні стіни.

  Я акуратно виставила на дерев'яну полицю срібні щипці, магнітні лінзи та запечатані пробірки з сірим пилом. Потім узяла лляну серветку й заходилася дбайливо протирати масивну сушильну дошку, намагаючись бодай так заспокоїти тремтіння у власних руках. Події сьогоднішнього дня тиснули на мене важким тягарем. Сім днів... Якщо магістр Люціан не впорається, він втратить усе. А я знову опинюся на холодній вулиці, де за кожним рогом чатують небезпеки.