РОЗДІЛ 12

  Колеса важкої карети Люціана з гучним торохкотінням нищили вологу тишу вечірніх вулиць, висікаючи з мокрої бруківки поодинокі іскри. За вікнами екіпажу, вмитими дрібним осіннім дощем, миготіли похмурі силуети кам’яниць. Терпіти не можу оцю мерзенну мряку.

  Поруч із нами, тримаючи напівшалений темп, скакали четверо вершників Королівської Гвардії. Гривасті коні важко хропли, розбризкуючи брудні калюжі, а темні плащі гвардійців розгорталися на вітрі, немов крила хижих птахів.

  Усередині кабіни панувала гнітюча мовчанка, чутно було лише уривчасте дихання алхіміка. Люціан Солвен сидів навпроти мене, нервово стискаючи на колінах сукняні поли кафтана. Його погляд, захований за тонким склом окулярів, занепокоєно застиг у одній точці. Науковець, який завжди зверхньо вважав увесь світ сукупністю зрозумілих формул та сухих хімічних реакцій, зараз мав вигляд щиро спантеличений.

  Замах на спадкоємця престолу — це вже не просто якась тобі халепа з ринкової площі. Це пряма загроза державній безпеці, де за кожну помилку розплачуються головою.

  Я тулилася до м'якого шкіряного кутка сидіння, дбайливо притискаючи до грудей важку польову сумку з реактивами, час від часу вдаряючись спиною. Поруч, на підлокітнику, вишукано вмостився Архип. Птах зрідка повертав головою, скоса позираючи то на похмурого Магістра, то на мої тремтячі пальці, і лише ледь чутно поклацував масивним дзьобом, думаючи свої пташині думки.

  Карета з різким скрипом зупинилася спочатку біля воріт, а потім і біля високого гранітного ганку Королівського Палацу. Нас зустріли без жодних церемоній. Вартові в латунних кирасах зі списами, миттєво потягли нас крізь нескінченні, викладені холодним мармуром коридори. Я майже бігла, намагаючись підлаштуватися під кроки магістра. І звичайно ж втулилась в його спину, коли ми різко зупинились перед дверима до зали дізнань. Магістр навіть не звернув уваги на це, і я полегшено видихнула.

  Тут панував справжній переполох. По кутках шепотілися налякані придворні, вартові нервово переступали з ноги на ногу, а в центрі приміщення, біля масивного дубового столу, вирувала справжня буря.

  Головний Суддя Айрата — огрядний, похмурий чоловік у важкій оксамитовій мантії, отороченій хутром, — ходив з кутка в куток, мов розлючений ведмідь у тісній клітці. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а густі сиві брови зійшлися на переніссі.

— Нарешті, Солвене! — прогримів Суддя, щойно ми ступили через поріг. Він навіть не глянув на мене чи на ворона, усю свою лють спрямувавши на Алхіміка. — Твій цех зовсім втратив пильність! Спочатку на ринках золото перетворюється на смердючий непотріб, підриваючи торгівлю всієї столиці, а тепер... у самих королівських покоях!