РОЗДІЛ 10

  Щоразу, коли все навколо починало валитися шкереберть, моє безталання реагувало першим.

  Площа довкола фонтана збурилася, мов накипіле молоко в казані. Деякі з переляканих купців, шліфувальників, ювелірів та дрібних лавочників зчинили такий гвалт, що в вухах закладало. Тиснява ставала нестерпною. Мене з усіх боків підпирали вологі від осінньої мжички сукняні плащі, спини й лікті, і з кожною секундою в моїх грудях міцнів липкий страх.

«Свята Евлаліє, тільки не це... — гарячково думала я, до судоми в пальцях стискаючи ремінь важкої шкіряної сумки Люціана. — Невже якась страшна біда станеться!?»

  Я відчувала, як розпач запеченим клубом підступає до горла перетискаючи його.

  Тоді, ворон Архип, який увесь цей час сидів на моєму плечі, міцно впився кігтями крізь тканину на плечі, змусивши мене здригнутися. Він поважно нахилив тулуб, притулив свій гострий масивний дзьоб просто до мого вуха й тихо, але неймовірно виразно прокаркав:

— Ану опануй себе, двонога кар-ртастрофо! Не смій панікувати. Якщо зараз втратиш глузд від переляку — додаш нам усім ще більшого клопоту. — Дихай рівно й міцно тримай сумку. Там всі важливі інструменти магістра! 

  Я мимоволі ковтнула слину й затамувала подих. Подейкують, що птахи відчувають чужий страх краще за собак, але Архип дивився на мене з особливою, дивовижною увагою. Його чорне око-намистина вивчало кожне моє тремтіння, кожен рух із надвичайною прискіпливістю.

  Тим часом Магістр Солвен вже опанував перше заціпеніння. Втім, його сухе й безпристрасне обличчя залишалося стурбованим.

— Панове! Заспокойтеся й зберігайте порядок! — підвищив голос Люціан, звертаючись до розлюченого натовпу й піднімаючи долоню в рукавичці. — Судова Палата негайно розпочинає розслідування цього інциденту. Я обіцяю розібратися в природі руйнування металу в найкоротші терміни!

  Однак ювеліри та торгівці й слухати його не бажали. Звідусіль вибухнули вигуки обурення:

— Обіцянки! Самі лише папери та розумні слова!

— Хто поверне нам наші гроші?! Чим годувати сім'ї, якщо золото перетворюється на смердючий порох?!

— За що ми платимо податки Королівській Скарбниці?!

  Натовп хитнувся вперед. Кілька найгарячіших торгівців шовком уже ладні були схопити Алхіміка за полу кафтана.

І тут у справу втрутилася міська влада.

  Крізь першу лаву обурених городян пробився кремезний, широкоплечий чоловік у потемнілій від дощу шкіряній кирасі з залізними наплічниками — капітан, старший варти. Його обличчя, розтягнуте старим шрамом на лівій щоці, виглядало суворішим за гранітні плити під нашими ногами. За його спиною вишикувалося декілька десятків вартових із важкими дубовими киями та оголеними тесаками.