РОЗДІЛ 8

   Я затамувала подих, готуючись упасти на коліна й благати про милосердя. У руках я все ще стискала крихку скляну колбу, де замість отруйного чорного свинцю сонячним відблиском пересипався звичайнісінький, сухий річковий пісок.

  На порозі з'явився Магістр Солвен. Він обвів приміщення поглядом в пошуках чогось. Побачивши чорного ворона, який спокійно сидів на краю сушильної дошки й виглядав як найзвичайніший, трохи нахохлений птах, обличчя Алхіміка злегка потеплішало.

— О, і ти тут, друже! — мовив Люціан, звертаючись до птаха так природно, ніби перед ним сидів щонайменше помічник королівського прокурора. — Чудова новина: це наша нова асистентка, Ніта. Бачу познайомився, введи в курс справи дівчинку. Все-таки ти доволі розумний птах, можеш навіть замінити мене в деяких аспектах. Та й Ніті не буде сумно на самоті.

  Ворон Архип поважно нахилив голову, злегка вигнув шию й видав коротке, глухе каркання:

— Як скар-ржеш, магістре! — яке, в його виконанні пролунало напрочуд іронічно. Я ледь стрималася, аби не витріщитися на цього нахабу.

  Потім погляд Магістра опустився на мої тремтячі руки в рукавичках та колбу, яку я притискала до фартуха, мов найбільшу цінність у світі. Люціан підійшов ближче, схилив голову й уважно роздивився золотаві піщинки на дні скла.

— Хм... Ніто, дівчинко, — мовив він, поволі хитаючи головою, у голосі чулася суха докора педантичного вчителя. — Немає жодної потреби відмивати скло піском. Лужний розчин цілком справляється з цією справою без подібних варварських методів. Механічне тертя абразивом лише залишає мікроскопічні подряпини на внутрішній стінці посудини, що в майбутньому викривить точність моїх досліджень. Запам'ятай це на майбутнє.

  Я кліпала очима, не вірячи власним вухам. Він вирішив... що я власноруч нарила з кам'яного жолоба річкового піску й засипала його в колбу, аби відшкрябати свинець!

— Я... я зрозуміла, пане Магістре, — зашепотіла я, відчуваючи, як величезний камінь спадає з моїх плечей. — Більше жодного піску. Тільки луг.

— Отож-бо, забув, по що прийшов... — підсумував Алхімік і вже повернувся до дверей, аби рушити назад до кабінету.

  Однак закінчити бесіду нам не судилося.

  Десь у глибині маєтку, з боку передпокою, гучно й наполохано калатнув тривожний мідний дзвінок. Звук був таким квапливим, ніби біля нашої брами зчинилася пожежа.

  У коридорі пролунали швидкі кроки управляючого Кернбаха, а за секунду важкі вхідні двері гучно грюкнули об стіну.

— Пане Магістре! Пане Магістре Солвен! — до кімнати, захлинаючись від задишки та розмазуючи краплі осіннього дощу по щоках, забіг молодий посильний у заплямованому сукняному плащі Міської Варти. На його поясі висіла мокра, шкіряна сумка, а в руці він тримав згорнутий пергаментний сувій, скріплений великою сургучевою печаткою Судової Палати.