РОЗДІЛ 7

  Пані Рованна ще довго зітхала й бідкалася, ретельно протираючи дубову стільницю від рубінової ожинової калюжі, поки Магістр Солвен із поважним виглядом занотовував у свій шкіряний записник чергову наукову гіпотезу про «аномальну ферментацію фруктової туші». Коли стіл знову засяяв чистотою, а на місці зіпсованого зеленого сукна з'явилося нове, Алхімік повернувся до мене й суворо кивнув у бік важких бічних дверей.

  Мийна кімната виявилася просторим, прохолодним приміщенням, де пахло милом, річковим мулом та вогкою теплицею. Уздовж стін тягнулися масивні кам'яні жолоби з мідними кранами, а на високих полицях вилискували сотні склянок, колб і закручених реторт усяких форм і розмірів.

  Люціан підвів мене до окремого дерев'яного столу, де в плетеному лотку сиротливо стояли п'ять тонкостінних скляних колб. На їхньому дні запікся важкий, темний, майже чорний осад.

— Оце — твоє перше завдання, Ніто, — мовив Алхімік, поправляючи окуляри. — На дні цих судин залишилися залишки судово-хімічної експертизи для Міської Варти. Це свинець. Метал важкий, підлий і отруйний. Відмивати його треба обережно, ось із цього глека з легким лужним розчином. А там, — він показав рукою на якісь незрозумілі штукенції. — лежать різні інструменти для миття реторт. І спеціальні рукавички. Ніякого поспіху, ніяких різких рухів. Скло тонке, королівської роботи. Якщо розіб'єш хоч одну колбу — її вартість вирахую з твого майбутнього заробітку. Ти все зрозуміла? 

— Все зрозуміла, пане Магістре, — швидко відповіла я, стискаючи пальці за спиною. — Буду обережною, як на тонкому льоду.

— Чудово. Працюй. Я буду в кабінеті писати звіт для Судової Палати, — з цими словами Люціан розвернувся й вийшов, зачинивши за собою важкі дубові двері.

  Я лишилася сам на сам із лотком, отруйним свинцем та власною тривогою. Закатавши мереживні манжети нової сукні, аби не замазати їх у мильній піні, я обережно взяла першу колбу. Скло виявилося холодним на дотик.

  Раптом за моєю спиною лунко ляпнули важкі крила. Крізь прочинену у вікні кватирку до мийної кімнати пірнув той самий чорний ворон. Він легко спланував у повітрі й умостився просто на край дерев'яної сушильної дошки, всього за два кроки від мого носа.

  Птах покрутив головою, лукаво блиснув своїм чорним оком-намистиною й почистив дзьобом пір'я на крилі.

— Ну що, «найкраща лаборантка у світі»? — прокаркав він людським голосом. — Вже приготувалася мити посуд для нашого педантичного зануди?

  Я ледь не випустила з рук коштовну колбу. 

— Ти... ти знову балакаєш? — зашепотіла я, сполохано озираючись на зачинені двері кабінету. — Свята Евлаліє, я ж не божевільна! 

— Птахи, може, й не розмовляють, — саркастично пирхнув ворон, склавши крила. — А от учений ворон Архип розмовляє краще за половину чиновницького мотлоху із Судової Палати. І взагалі, дівчинко, припини нести дурниці. Брехати в кабінеті про свій «монастирський досвід» у тебе виходило куди переконливіше, ніж зараз вдавати з себе дурненьку.

— Я не брехала! — палко зашепотіла я у відповідь, хоч щоки й обпекло соромом. — Я дійсно... вмію мити скло!

— Еге ж, вмієш, — птах нахилив голову набік. — А ще щось відбувається навколо, коли сильно нервуєш. Я все бачив крізь вікно. Щастя твоє, що Люціан — рідкісний науковий дурень і зануда, який швидше повірить у казки про зіпсовану ягідну туш, ніж у те, що під його носом коїться щось вище за його сухі формули.

  Слова птаха поцілили в найболючіше місце. Всередині мене знову звилася гаряча хвиля паніки. Спогад про невезіння, страх розбити тонке королівське скло, отруїтися свинцем і вилетіти на вулицю злилися в один суцільний тугий вузол.

  У скронях знову застугоніло, а у роті миттєво з'явився присмак іржавого цвяха.

«Ні, ні, тільки не це! — з розпачем подумала я, гарячково наливаючи лужний розчин із глека просто у колбу зі свинцевим осадом. — Благаю, тільки не зараз! Я мушу просто відмити цей бісів свинець!»

  Але моє прокляття, моє невидиме безталання не запитувало дозволу.

  Щойно прозора рідина торкнулася темної кірки на дні судини, як усередині скла щось тихо й кришталево дзеленькнуло. Важкий, токсичний свинцевий осад на моїх очах змінив свій вигляд. Він розпався, зблід, спалахнув м'яким сонячним відблиском — і за одну секунду перетворився на купку дрібного, золотавого, річкового піску!

  Я заклякла. Колба в моїй дрижачій руці здавалася невагомою. На дні скла замість отруйного металу спокійно пересипалися сухі піщинки, наче з пісочного годинника.

— О свята Евлаліє... — здавленно писнула я, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. — Моє лихо... Я зіпсувала щось?! Магістр Люціан мене прожене... Він точно викине мене. — сльози заповнювали очі.

  Я готова була розплакатися просто над кам'яним жолобом, тримаючи в руках колбу з піском.

  Ворон, який увесь цей час уважно спостерігав за цією катастрофою з сушильної дошки, поволі нахилив голову, покрутив дзьобом і цілком спокійно прокаркав:

— Та не реви ти так, перелякане. Я, між іншим, тут такий самий робітник у нашого алхіміка, як і ти... Та й не сталося нічого такого. Колба ціла-ціленька. А це для магістра головне. І взагалі, як ти плануєш тут працювати надалі, якщо від кожного шереху заливаєшся сльозами? У мене є чудова пропозиція для тебе... за кілька зерен кави... скажімо... в день. Ну? Чого мовчиш?! Скажи, що повністю згідна, і приймаєш цю чудову пропозицію. Писок простіше зроби, дівчинко! — прокаркав Архип, розпачливо махаючи крилами й роблячи піке просто над моєю головою. — Зроби вигляд, що так і треба! Кажи, що свинець просто злякався твоєї ревності до науки й розпався від сорому! 

— Але ж кава дорога! Матінка-настоятелька купувала її щотижня, і категорично забороняла нам торкатися цих зерен... 

— Матінка-настоятелька, матінка-настоятелька... Тьху, дурне! Звісно дорога! Я що, за просто так тобі маю допомагати? А без кави, я не згоден. — він сердито крокував туди-сюди, — так, кар-тегорично не згоден! Он підеш на кухню, і там знайдеш де зберігається кава. Кілька зернят, завжди можна узяти для бідної пташки, для діла ж!