РОЗДІЛ 6

— Увійдіть, — лунав ізсередини сухий голос Алхіміка.

  Я переступила поріг і затамувала подих.

  Кабінет Люціана Солвена більше нагадував величезний музей або королівську бібліотеку. Стіни від підлоги до стелі були заставлені дубовими шафами, вкритими тисячами фоліантів, сувоїв та скляних банок із кольоровими порошками. На довгому столі, застеленому зеленим сукном, вилискували мідні терези, спиртівки, тонкі скляні колби та закручені реторти. У повітрі пахло міцно завареною кавою. Пан магістр сидів за столом. На ньому був чистий оксамитовий камзол. Перед ним лежав великий шкіряний реєстр найманих робітників, а в руці Алхімік тримав загострене гусяче перо. Поруч вилискувала масивна скляна чорнильниця, повна густої, вугільно-чорної туші.

— Вже краще, — мовив Магістр, окинувши мене швидким поглядом скрізь лінзи. — Принаймні тепер на тебе можна дивитися. Підійди ближче, Ніто. Мені потрібно внести твоє ім'я до документу про найм.

  Я слухняно підійшла до столу, зчепивши пальці за спиною.

— Розповідай, — Люціан умочив перо в чорнильницю. — Читати й писати вмієш? Який досвід маєш у поводженні з аптекарським склом?

  Всередині мене все стиснулося. Я страшенно боялась, що якщо зізнаюся у власному неуцтві, цей педантичний чоловік миттєво виставить мене за браму — назад, до холоду й багнюки. Страх виявитися некорисною мене мало не з'їв, і я випалила перше, що спало на думку:

— Вмію! І читати, і писати! У нас двічі на тиждень були уроки. А в монастирському лазареті матінка настоятелька мені посуду довіряла! Знаю, чим колба від реторти відрізняється, і взагалі... у мене в руках жодна пробірка ніколи не тріснула! Я намагатимусь бути найкращою.

  З кожним новим словом, що злітало з моїх губ, мої щоки пекли соромом усе дужче й дужче. Я ж чудово знала, що в монастирі мені навіть до простих глиняних горщиків зась було торкатися! Хоча писати і читати я дійсно вміла. Але не найкраще.

  І в моїх скронях знову гаряче застугоніло. У роті з'явився той самий присмак.

  Моє прокляття, яке харчувалося моїм соромом, страхом та брехнею, виривалося знову назовні.

  У скляній чорнильниці на столі Люціана густа чорна туш раптово... Змінилась! Без жодного вогню чи спиртівки! Рідина забурлила, спалахнула яскравим, глибоким рубіновим кольором і з легким шипінням виплеснулася за краї скла просто на чисте зелене сукно столу.

  А за секунду весь кабінет виповнився густим, солодким, неймовірно запашним ароматом стиглої лісової ожини!

  Гусяче перо в руці Люціана завмерло в повітрі.

  Магістр закляк. Його обличчя застигло, вираз очей під окулярами став абсолютно нечитабельним. Він повільно опустив перо, витягнув вказівний палець, обережно занурив його в рубінову рідину, що утворилась, і підніс до губ, пробуючи її на язик.

— Хм... Ожиновий сироп, — сухим, рівним голосом констатував Алхімік.

  Він повільно підвівся з-за столу, витер палець хусткою й підійшов до мене впритул. Його висока постать затулила світло від свічників. Люціан згори вниз довго, мовчки дивився мені просто в очі.

— Скажу тобі відверто, Ніто Вель, — мовив він спокійно, але від цього спокою у мене спиною побігли сироти. — як ти можеш бачити, у лабораторії трапляються речі, що можуть здаватися дивами! Але це не так. Див не буває. Все можна пояснити з допомогою науки. Ось це чорнило! Я просто впевнений, що його зробили з ягід! Але не дотримались рецепту приготування, і ось результат!

— Зачекай тут. Я покличу пані Рованну, щоб вона змінила сукно на столі та принесла нову чорнильницю.

  Люціан вийшов, і важкі дубові двері клацнули за його спиною.

  Я лишилася одна, стоячи посеред кабінету й боячись навіть дихати. Серце калатало, а ноги дрібно тремтіли.

  З боку вікна лунко розлетілось тривожне стукотіння.

Дзьоб. Об скло.

  Я повільно повернула голову. На підвіконні за зачиненим вікном сидів той самий чорний ворон. Він притиснувся головою до шиби, заглядав у кімнату своїм гострим чорним оком і, коли наші погляди зустрілися, знову прокаркав:

— А ти цікава, Ніто... Відчуваю буде весело. Ну, чого вирячилась так перелякано? Ще скажи, що жодного разу не бачила ученого ворона?