РОЗДІЛ 5

— Ніто, ти ще довго там стоятимеш? — спокійний голос Магістра Люціана змусив мене здригнутися й вирвав із заціпеніння.

  Я міцніше стиснула свій кошик і, нахиливши голову, дрібними кроками забігла вслід за Алхіміком крізь масивні дубові двері маєтку. 

  Усередині на мене чекало справжнє диво. Після мокрого, вогкого тракту та убогих монастирських коридорів хол будинку здався мені справжнім палацом. У повітрі витало приємне тепло від затоплених камінів, пахло бджолиним воском, деревиною та свіжовипеченим хлібом, про який казав управляючий. Ох, цей аромат викликав голодне урчання у мого живота.

  Назустріч нам виступила поважна, літня жінка у суворій темній сукні з білим крохмаленим комірцем і важкою зв'язкою ключів на поясі. Це напевне була пані Рованна, економка. Вона окинула мої заляпані багнюкою штани, драну безрукавку та мокрі черевики одним-єдиним поглядом, у якому змішалися співчуття та глибокий жах господині, яка понад усе любить порядок.

— О свята Евлаліє... — тихо зітхнула пані Рованна, сплеснувши долонями. — Пане Магістре, де ви знайшли це нещасне створіння? Вона ж увесь бруд з вулиці на своїх штанах до нашого передпокою принесла!

— Я... Вибачте пані. Я ненавмисно... — мені стало неймовірно соромно за свій вигляд. Та магістр вже віддавав розпорядження.

— Це моя нова лаборантка, Рованно, — відповів Люціан, знімаючи рукавички та віддаючи їх управляючому Кернбаху. — Її звуть Ніта, подбай про неї, щоб вона виглядала як людина, а не як вуличний... бешкетник, перш ніж переступить поріг моєї робочої лабораторії. І нагодуй її нормально, будь ласка.

— Ходи за мною, дитино, — рішучо мовила економка й поманила мене пальцем вглиб будинку.

  Вона привела мене до невеликої, але нечувано розкішної кімнати, облицьованої світлим кахлем. Попросила зачекати кілька хвилин. У центрі столяла велика мідна купель, в яку жінка пустила гарячу воду, щось додала, і у повітрі повисла запашна пара. На дерев'яній лаві поруч лежали м'які пухнасті рушники, шматок блідо-рожевого мила, що пахло гірською лавандою. Та принесла охайний новий сукняний одяг. Коли я занурилася в гарячу воду, у мене з очей ледь не потекли сльози. У монастирі чистим днем вважалася перша субота місяця, коли нас мили в крижаній воді з колючим лужним милом, від якого шкіра злізала потім. Тут же гаряча вода поволі вимивала із мого тіла дорожню втому, бруд і тривогу. Запашна піна перетворила моє зашкарубле і сплутане волосся на темний шовк, а щоки запалали рум'янцем.

  За пів години, витерта досуха й перевдягнена в чисту, охайну одежину лаборантки з сірим фартухом, я почувалася абсолютно новою людиною. Ні, не так! Справжньою, охайною людиною! Двоноге лихо тимчасово відступило, поступаючись місцем чистій і змореній дитині.

Швидко наминаючи суп із глибокої, порцелянової тарілки, я намагалась не виглядати зовсім вже нікчемно. Старалась не шкробати тарілку ложкою, та поводитись майже зразково. Мабуть мені таки це вдалося. Останній окраєць хліба, я все таки вирішила, хоч і з жалем, але залишити. Принаймні сподівалась, що не пошкодую про це.

  Пані Рованна оглянула мене з ледь помітною схвальною посмішкою, розчесала моє підсохше волосся, і допомогла скрутити у два невеликі пучки. Їй сподобалась моя улюблена зачіска! Потім провела широкими сходами на другий поверх, зупинившись перед важкими дубовими дверима.

— Заходь. І пам'ятай: у кабінеті Магістра нічого без дозволу не можна торкатись, там є доволі небезпечні речі, — попередила вона й тихо застукала у двері.