РОЗДІЛ 4

  Всередині карета виявилася оздоблена добротною, гладенькою шкірою дорогої виправки. У повітрі витав сухий аромат юхти, якогось дерева та міцної кави. Мати настоялька обожнювала цей напій.

  Люціан сів навпроти, дістав із дерев’яної скриньки білу лляну хустку та сухий ячмінний коржик і простягнув їх мені.

— Витри обличчя. І з'їж це, — мовив він сухо. — Твій шлунок видає звуки, що заважають мені зосередитися на моїх думках.

  Я не стала чекати другого запрошення. Коржик зник у моєму роті за три секунди, ну гаразд, можливо трішки більше, хоч він і був твердим, наче каменюка. Я витерла брудні щоки хусткою й затамувала подих, слухаючи його наставляння.

— А тепер слухай уважно, Ніто Вель, — Магістр поправив окуляри. — Твій випробувальний термін починається просто зараз. Моя лабораторія в Айраті — це місце чистоти, порядку та суворих законів алхімії. Там немає місця хаосу. Перше правило: абсолютна точність. Якщо я кажу налити п'ять крапель розчину — ти наливаєш п'ять, а не шість. Друге правило: абсолютна чистота. Кожна колба має сяяти так, щоб у ній віддзеркалювалося сонце. І третє, найголовніше правило...

  Він зробив паузу, карбовано виголошуючи кожне слово:

— Як я і говорив раніше... ти маєш бути невидимкою. Ти не говориш, якщо тебе не запитують. Ти не плутаєшся під ногами. Ти не торкаєшся кольорових пляшок на верхніх полицях, бо половина з них здатна пропалити твої черевики разом із ногами. Ти зрозуміла?

— Зрозуміла, пане Магістре, — швидко зашепотіла я, стискаючись на лаві й притискаючи кошик до колін. — Я буду найтихішою невидимкою у всьому Айраті! — начебто все просто, і нічого надзвичайного не вимагалося. Хоча отим своїм «невидимкою» магістр мене трохи бентежив. Як, на милість, взагалі можливо бути невидимою? Не попадатись на очі, не заважати? Теж мені, завдання... Я мало не пхикнула вголос.

— Твій попередник постійно балакав, просто як навіжений і всюди пхав свого довгого носа. Довелось звільнити цього нахабу, бо більш невгамовного помічника у мене не було, і дуже сподіваюсь, що не буде! — Люціан Солвен ще раз поглянув на мене, чи я дійсно второпала, про що він.

Я лише мовчки кивнула. Мабуть, ще той винаймач мені дістався, та в любому випадку перебирати не доводилось. Можливо це найкраще, що могло статись зі мною. 

  За пів години карета в'їхала крізь масивну чавунну браму до столиці. Через віконце я заворожено спостерігала, як брудні передмістя поступово змінюються величною красою багатих кварталів. Тут стояли високі триповерхові кам'яниці з темної цегли, дахи вилискували чорним сланцем, а вулиці були вкриті рівним гранітом.

Місто жило в своєму ритмі, перехожі то тут, то там кидали погляди на карету, що майже без зупинок вперто піднімалась все вище.

  Екіпаж нарешті зупинився біля поважного будинку з високими вікнами та важкою огорожею. Мартін натягнув віжки, збіг із козел і гучно загрюкав рукою у ворота.

— Агов, Кернбаху, відчиняй швидше. Господар вдома! — візничий поплескав по крупу крайню конячку, заспокоюючи. Та звідкілясь витяг яблуко й простягнув на розкритій долоні. Яблуко зникло так швидко, що я навіть не зрозуміла котра з конячок його схопила. Тільки й почувся соковитий хрускіт.

  І ось масивна залізна хвіртка прочинилася. На поріг виступив сивий та худий чоловік у суворому темному камзолі — пан Кернбах, управляючий маєтком. Він шанобливо схилив голову й підійшов, щоб відчинити дверцята карети перед Магістром.

— З поверненням, пане Магістре, — статечно промовив Кернбах. — Усе вже давно готово до вашого повернення. Пані Брієн уже випекла свіжий хліб на кухні, а пані Рованна закінчила прибирання у кабінеті.

— Дякую, Кернбаху, — спокійно відповів Люціан, виступаючи на бруківку. — Мартін передасть пані Рованні моє окреме доручення щодо цієї дівчини.

  Я вискочила з карети слідом за Магістром, міцно тримаючи свій кошик. Поки управляючий проводжав Люціана до ґанку, а Мартін заводив коней у двір, я підняла очі вгору, оглядаючи похмурий фасад.

  На чорному чавунному ліхтарі біля брами, нахохлившись, сидів величезний, старий ворон. Його чорне, мов сажа, пір’я мало синюватий відлив, а гострі чорні очі-намистини дивилися з дивовижним, майже людським розумом. «У-у-у, який уважний, схожий на якогось шпигуна» тільки но подумала я, як птах поволі повернув масивну голову, націлив на мене свій уважний погляд і виразно покрутив дзьобом. «Хм... Дивакувата пташка.» Я все ще розглядала ворона, допоки він не відвернувся.

  А коли Люціан і Кернбах вже піднімалися сходами і йшли до дверей, ворон озвався з ліхтаря тихим, абсолютно людським, противнючим голосом:

— Кха-ар... Заходь-заходь, двоноге нещастя... Скоро дізнаєшся, чим пахне справжня алхімія... Згори, воно, завжди видно краще. Від тебе тхне монастирською шавлією, сирою багнюкою з Королівського тракту та... липким, гарячим страхом, від якого у мене пір'я на загривку стає дибки. Страхом із дуже виразним присмаком... Люціан скрізь свої окуляри звично рахує краплі гірчичної олії й нічого довкола не помічає, а от мій дзьоб не дурний. Ну що ж, заходь, хворобливе дівчисько. Подивимося, на скільки годин тебе вистачить, перш ніж мій зануда-магістр викине тебе назад на вулицю.

  Я заклякла. Від несподіванки й переляку повітря застрягло в моїх легенях. Холодний піт миттєво виступив на лобі. «Що, воно, таке?»

  Я затиснула рота обома долонями й сполотніла, думаючи лише про одне: «Птахи не розмовляють... Вони не можуть розмовляти! Боже мій, я збожеволіла... Так, однозначно! Дорога, холод і голод остаточно позбавили мене розуму.