РОЗДІЛ 2

  Він зробив необачний крок уперед, хитнувся назад, ледь не гепнувся в грязюку й замахав ножем, наче відганяв уїдливих ґедзів.

  Серце у моїх грудях підскочило до самого горла. Якийсь незрозумілий страх миттєво охопив усе тіло. Позаду був порожній шлях, попереду — дурнуватий, п'яний до нестями волоцюга. Не пам'ятаючи себе від паніки, я міцніше вхопилася за ручку кошика й кинулася тікати, вискочивши просто на бруковану середину тракту.

  Ну і звісно, у цей самий момент із-за повороту попереду, цокаючи підковами об каміння, на високій швидкості вилетів важкий чорний екіпаж із гербом Судової Палати на дверцятах. Четвірка ситих вороних коней мчала галопом. Кучер у високому капелюсі відчайдушно закричав, з усіх сил натягуючи шкіряні віжки:

— Гей! Геть із дороги, божевільна!

  Я верескнула й від жаху гепнулася прямо в мокру глину на узбіччі, заплющивши очі та притискаючи до себе кошик. Кучер рвонув віжки вбік, змушуючи важку карету зробити різкий, небезпечний віраж.

  У моїх скронях гаряче застугоніло, а в роті з'явився дивний, чіткий металевий присмак, ніби я лизнула іржавий цвях. Моє власне безталання, мов ненажерливий звір, знову вирвалося на волю. 

  З гучним, тріскучим луском колесо екіпажу зірвалося з осі й покотилося в рів. Важка карета з гуркотом осіла на один бік, висікаючи з бруківки снопи яскравих іскор, і зі скрипом зупинилася через десяток другий кроків. Коні нажахано заіржали, а кучер ледь утримався на козлах, лаючись на весь тракт прокльонами.

  Я, геть замазана в багнюці, сиділа на землі й просто ревіла. Усе моє життя було суцільною смугою невезінь, але потрапити під панський екіпаж і розтрощити його — це перевершувало всі мої найгірші побоювання!

  Дверцята похиленого екіпажу обережно відчинилися. Звідти виліз чоловік років тридцяти з гаком. На ньому був темний, бездоганно відпрасований сукняний кафтан без єдиної пилинки, а на обличчі виблискували окуляри у тонкій срібній оправі. Від нього йшов запах сухого аптекарського зілля та чогось хвилюючого, мабуть парфуми, про які торочила кухарка. Що нібито багатії купляють пахучу воду і прискаються нею, щоб викликати захоплення у оточуючих.

  Він сухим, оцінюючим поглядом окинув зламану вісь, а потім поволі перевів погляд на мене.

— Нечувано, — мовив пан. Його голос був спокійним, холодним і карбував кожне слово, наче штамп на королівській монеті. — Розсудливість у мешканців цієї провінції явно відсутня. Несподівана перешкода на бруківці коштувала моєму екіпажу колеса та затримала мене щонайменше на дві години. Дозвольте відрекомендуватися, панночко, аби ви усвідомлювали вагу своєї провини: я Магістр Люціан Еймар Солвен, алхімік та випробовувач Судової Палати міста Айрат.

— Пане Магістре... я не хотіла... я просто... — замовкла на півслові, захлинаючись сльозами і тулячи до себе брудний кошик.

— Ремонт екіпажу, заміна осі та послуги коваля коштуватимуть щонайменше три срібні монети, — підсумував Люціан, дістаючи з кишені сніжно-білу хустинку й витираючи неіснуючі порошинки з свого рукава. — Не кажучи про втрачений час, який неможливо виміряти грошима. Хто відшкодовуватиме збитки, панночко?

— Але у мене немає грошей! — відчайдушно вигукнула я, хлюпаючи носом. — Ані єдиного мідяка! Я тільки-но з монастиря... Матінка настоятелька відправила мене до Айрата шукати роботу, бо мені сьогодні виповнилося шістнадцять! У мене немає нічого, крім оцього сукняного мотлоху! Але я можу відпрацювати! Благаю, пане Магістре, тільки не віддавайте мене варті! Я зроблю будь-яку роботу!

  Люціан Солвен на мить замислився. Він зважував обставини на терезах.

— Відпрацювати, кажеш? — Магістр повільно обійшов зламане колесо й підійшов ближче. Його погляд зупинився на моїх замазаних болотом, але тонких пальцях. — Скажи-но мені, ти вмієш мити скляне приладдя? Тонкі колби, вузькі реторти, градуйовані циліндри? Не розбиваючи їх при цьому?

— Умію! — гаряче запевнила я, витираючи сльози рукавом. — У монастирі я мила все! Від кришталевих келихів матінки настоятельки до аптекарських пляшок у лазареті! Я обережна, чесне слово! У мене нічого з рук не випадає! — збрехала я відчайдушно червоніючи.

  Поки кучер, лаючись під ніс, діставав із багажника важелі та дерев'яні клини, Магістр уважно роздивлявся мене.

— Добре, — нарешті вимовив Люціан. — Два тижні ти працюватимеш безкоштовно — як відшкодування за розтрощене колесо, зіпсований шплінт та затримку в дорозі. Якщо виявиш сумлінність, не розіб'єш жодної склянки й не зіпсуєш жодного дослідного зразка, надалі отримуватимеш дві срібні монети на тиждень, дах над головою та харчування. Але у мене є свої умови.

— Які?! — я затамувала подих, боячись сполохати свою єдину надію на роботу у багатому будинку. Сиротам взагалі рідко коли, вдавалось знайти хорошу роботу, особливо без рекомендаційного листа та опікунів. Ще й за дві срібні монети! 

— Ти працюєш мовчки. Не ставиш дурних запитань. Не торкаєшся дослідних розчинів без мого прямого наказу. І взагалі робиш усе, щоб я забув про твоє існування. При потребі допомагаєш... та загалом, ти повинна бути невидимкою. Зрозуміла?

— Я буду найневидимішою у світі! — радо вигукнула я, готова розцілувати бруківку під його чистими черевиками. І гаряче закивала. Мовчати я вміла. Не ставити запитань теж, особливо коли не знала, про що питати. З невидимістю, щоправда, справи були трохи гірші. Матінка настоятелька казала, що навіть коли мене не видно, зазвичай добре чути, де саме я щойно побувала. Але Магістру про це знати було зовсім не обов'язково.

  Головне, вирішила я, нічого не чіпати. Взагалі. Ходити тихенько, дивитися під ноги й тримати руки при собі. Два тижні. Всього два тижні без жодної пригоди. Здавалося, навіть я здатна на такий подвиг. Щоправда, за останні шістнадцять років доказів цьому не назбиралося.

  Я вже збиралася підвестися з багнюки, як за моєю спиною лунко тріснула суха гілка.

  З-за кущів, хитаючись із боку в бік так, що його ледь не заносило в рів, знову вивалився той самий п'яничка. Він спотикався об власні ноги, дико махав іржавим м'ясницьким ножем і белькотав щось абсолютно незрозуміле, вишкіривши жовті зуби.