РОЗДІЛ 1

  Королівський тракт, що простягся до величного й похмурого Айрата — столиці нашого королівства, чвакав під ногами вогкою глиною, пахнув зів'ялим полином та неминучим листопадовим дощем. Вітер, який віяв із боку Райвендарських круч, був гострим, наче шевське шило. Він безжально шарпав мою сорочку та штани, колошкав моє темне волосся й виганяв із голови останні залишки жалю до самої себе.

  Я йшла глибоким узбіччям, з усіх сил притискаючи до грудей старий плетений кошик. Це було все моє майно, окрім одягу на мені, дароване матінкою настоятелькою монастиря святої Евлалії на прощання.

  Перед очима досі стояла холодна монастирська трапезна та суворе, наче витесане з сірого граніту, обличчя настоятельки. Сьогодні, у день, коли мені виповнилося шістнадцять років, мене змусили простояти на колінах на голій кам'яній плиті добротних дві години, молячись за «приборкання непокірного духу та вигнання дурностей, що витають у голові неосвідчених сиріт». Після цього преподобна мати і винесла кошик. Усередині сиротливо лежала одна-єдина вицвіла, запрана сукня, перешита з чужого плеча, незрозумілого кольору плащ та зношені черевики з тріснутими підошвами.

— Бог дасть, в Айраті не пропадеш, дитино, — мовила тоді настоятелька з виразом такого полегшення на обличчі, ніби здихалася морової виразки. — Панам завше потрібна сумирна прислуга. А якщо не будеш дурепою та знатимеш своє місце, то ще й за якогось трактирника заміж вискочиш.

  З цими словами важка дубова брама гучно зачинилася за моєю спиною, лишивши мене сам на сам із запилюченим Королівським трактом, порожнім шлунком та міцненькою славою двоногого лиха. У монастирі мене щиро вважали ходячою бідою. І, ніде правди діти, цілком заслужено. У моїх руках самі собою тріскалися глиняні миски, каша в казані підгоряла навіть тоді, коли її постійно мішали, а засуви на комірчині з борошном вкривалися густою іржею за кілька днів, вартувало мені лише навідатись туди. Я не мала жодного уявлення, чому світ довкола мене постійно прагне розвалитися на шматки, і щиро вважала це особистим прокляттям та своєю безталанною долею.

  Я важко зітхнула, переступаючи через чергову калюжу. Ноги в черевиках уже давно заніміли від холоду, а в животі тужливо й голосно булькотіло. До зубчастих веж Айрата лишалося не більше двох верст, коли із-за напіврозваленого паркана придорожнього шинку, вихляючи з боку в бік, вивалилася кремезна постать.

Це був п'яниця у засмальцьованій шкіряній куртці. Він хитався так дужо, ніби земля під його ногами ходила ходором. За десять кроків від нього вже тхнуло дешевою сивухою, гнилою капустою і кінським та й не тільки потом. Волоцюга ледь тримався на ногах, плутаючись у траві, і перечіплявся через кожен виступаючий камінь, але в брудній кулачині міцно стискав надщерблений м'ясницький ніж.

— Ей... пищалко... — заричав він, белькочучи й намагаючись зібрати докупи мутні, червоні очі. — Куди чимчикуєш?.. Ану... показуй, що в кошику! Поділися з бідним подорожнім... бо далі не пропущу, хай тебе біс вхопить!