Акт I. Учення. Розділ перший. Остання надія

Місто Гіфарс. 2000 рік до н. е.

Генрі біг як не в себе. Звичайно! У нього залишилися лічені хвилини. Маги наступають. Треба попередити командира. Час ішов повільно. Але цього не достатньо, він не зупинився зовсім. Зілля закінчилися, а коридори ні. Що далі він проходив закрученими коридорами, то більше його охоплювала паніка. «Це кінець, це кінець» проговорював собі у голові Генрі. Вибух. Нарешті кабінет.

- Командире! – сказав Генрі

- Я знаю – сухо відповів командир Аль – можеш не казати

Армія алхіміків вже збиралася на околицях міста. Маги намагалися  пробити оборону. Кожен раз був все ближчим до перемоги.
Алхіміки проговорювали закляття
 
- Це не те, що я думаю? – з страхом спитав Генрі

- Вибору немає, треба запечатувати місто

Запечатати щось – означає викинути його із часу та простору. Його наче немає, але він є. Під час запечатування час зупиняється. Людина припиняє рости. Тут до кімнати забігла жінка

- Алле, дозволь будь ласка вивезти мого малюка

- Беліндо так не мо…

Але тут командир задумався. Хто ж їх звільнить? З середини печатку неможливо зняти. Треба мати свою людину назовні.

- Добре, нехай буде так – сказав командир

Його обличчя досі було серйозним. Вони встигнуть запечатати місто. Але це не звільнить їх назавжди

- Гранте, до тебе справа!

***

- Готові? – запитав Генрі

Капрал Грант стояв напружений. Йому 20, а його на таке важке завдання. Але цього показувати не можна було.

- Готовий

Він зник. Зелені хмари повисли над Гіфарсом. Знак, що місто запечатане.

Все сталося миттєво, не встиг Грант отямитися, як вже стояв іншому місці. Але… без малюка. «Чорт тебе побери» подумав він. Річ у тому, що в цій ситуації, як і планувалося, в іншому часі. Але малюк мав бути в одному місці з капралом. Щось пішло не так. Грант підійшов до найближчого прохожого і спитав:

- Який зараз рік?

Чоловік подивився на нього, як на ненормального:

- 1992 від Різдва Христового

- А що це за місце?

- Хлопче, ти по обережніше із спиртним. Україна, що ж іще

- А так, вибачаюся

І чоловік пішов далі. «От дурний» чулося в далині. Але це вже було не важливо. У Гранта були проблеми більш серйозні.

Київ. Україна. Наш час (2036 рік)

Джек біг. Він не знав куди, але біг. Відколи померли батьки все змінилося. Цей дитячий будинок просто нестерпний. Ні, його там ніхто не ображає, але все таки в тому місці якось порожньо. Тим паче він давно вже не бачився зі своїми старими друзями. Машини сигналили іншим машинам. Київ зараз дуже людний. Іноді це дратує. Не встиг Джек зібратися з думками не встиг, як його хтось схопив

- Це ти! – промовив хрипкий голос – нарешті я тебе знайшов!

Для Джека це був шок. Хто його міг шукати? Він повернувся. Думав, що це хтось із працівників дит. будинку. Але голос був не знайомий. Повернувшись, він побачив якогось сивого дідуся.

- Е-е, пане…

- Грант

- Так, так. Пане Гранте, ви мабуть мене з кимось переплутали

На ці слова старий незграбно розсміявся. Сміх можна було зрівняти з тим, коли дідусь до рідного онука сміється

- Ні, саме тебе я і шукав, Джеку – промовив він – ну… добре, шукав я твого прадіда, але що є, то є

Джек впав у ступор. Це якась підстава.

- Ні, це не може бути правдою – промовив підліток – ви десь почули моє ім’я

Старець насупився:

- Не віриш? – сказав він – тоді слухай, тебе звати Джек Перен, твого батька звали Персеваль Перен. Твого діда Азат Перен. А твого прадіда Гас Перен.

- А-а-але з-звідки?

- Пройдемо за мною, юначе. Там тобі все розкажу

Хлопця пробрали сумніви. Батьки завжди казали – «До незнайомців додому не ходи». Але зараз в голосі старого було щось гіпнотичне те, чому неможливо опиратися. Вибору немає.

***

Вдома у Гранта було затишно. Всюди були трави та колби з невідомим вмістом. Грант, у свою чергу, заварював чай. Побачивши дві кружки той сказав:

- Вибачте, пане, але я не буду пити чай

На що почув відповідь:

- Хлопче, ти зараз почуєш багато чого, тож випий чай. Він допоможе розслабитись і зрозуміти все

- Ви туди наркотики підсипали?

Грант нахмурив лице:

- Ні, але якщо я зараз розповім що тобі підсипав, то ти подумаєш, що я божевільний

- Власне, я і зараз так думаю – відповів Джек

- Пий я сказав

Знову це відчуття. Він не може опиратись. Джек навіть і не помітив, як випив всю кружку. Грант порахував до десяти і почав розказувати. Наступну годину той розповідав про алхіміків та магів. Про їхню одвічну війну. Про те, що запечатали місто. І як він загубив його прадіда. Джек вислухавши все сказав:

- Чому тоді ти сам не пішов розпечатувати місто?

Грант глибоко вдихнув, а потім видихнув. І сказав:

- Розумієш, друже, у алхіміків є таке поняття як «Справа принципу». Це коли ти щось пообіцяв. Слово не можна порушити. Навіть якщо захочеш – не зможеш. Я не знаю як пояснити, але думаю, що ти зрозумів

Джек кивнув. А потім спитав:

- А чи не буде труднощів? Я просто 16 не вчив алхімію Може запізно?

Грант від такої заяви сіпнувся. Але потім згадав – юнак лише недавно дізнався, що у нього кров алхіміка. І сказав:

- Алхіміки вчаться магії та зіллє варіння після 16. До цього часу вони вчаться самообороні. Але тебе батько навчив. Це я знаю. Я наприклад, навчився всьому вже в 20. Але до цього дня я вчився, щоб навчити вже тебе якомога швидше. Дещо випливло

Грант зробив магічну проекцію на столі. Там був якийсь невідомий чоловік. За ним неслися вогонь і блискавки. Грант заговорив:

- Це маг на ім’я Гезенборг. Він точно може розпечатати місто. Йому залишилося тільки його знайти його місцеположення. Якщо це станеться, то настане кінець

Джек знову кивнув. Тепер його цікавило інше питання:

- Так що ти мені підсипав?

Грант посміхнувся:

- Ну дивись. Мозок – складна штука. Він би одразу почав би шукати логічне пояснення. Тебе не здивувало, що в тебе не виникло сумнівів щодо моїх слів? Це все тому, що я тобі підсипав зілля для, як у нас в народі кажуть, розкодовування мозку. Після його прийняття вся інформація, яка була почута автоматично сприймається за правду. Тож мені не довелось повторювати речення, де є незнайомі тобі слова

Джек трохи задумався. Квартира така маленька

- Я так розумію, що ми не тут будемо навчатися? – сказав він

- Так, в мене є будинок в селі

- Ми туди автомобілем дістанемося?

- Звичайно ні, я зараз свого дракона покличу

Тут Грант почав дивно рухатися, та з його пальців сочилася магія. Але тут він схопився за спину.

- Ай, щось спина стрельнула. Вибач, схоже все ж таки ми підемо до автомобіля

- Добре, пішли до автомобіля

Вони встали і пішли. Знав би Джек, які його труднощі чекають попереду, то не говорив би так легко…