Розділ 11.3

Розділ 11.3

Поки службовий автомобіль мчав крізь вулиці Нетрів, Марсіял мовчки стежив за тим, як на екрані вмонтованого в лобове скло табло відображався маршрут: точка, де вночі побувала Каміла, була вже за кілька кварталів. Тамсі роздивлялася щось на планшеті, іноді криво усміхаючись і кидаючи короткі погляди на колегу.

— І все ж, — мовила вона вголос, — як думаєш, Марсіяле, чому вона не сказала правду? Якщо це була не зрада, чому не зізнатися, куди ходила?

— Можливо, боїться осуду, — припустив він. — Або захищає когось. У неї в голосі не було брехні, тільки тривога. Але чому?

— І малюнки, — задумливо додала Тамсі. — Можливо, це пов’язано з дітьми? Може, там... дитина?

Марсіял здивовано глянув на неї.

— Але ж у базі зазначено: дітей у пари немає.

— У зареєстрованій базі, — підкреслила напарниця. — А що, як… це не їхня дитина? Або не зовсім, як би це правильно сказати, офіційна?

На останньому повороті автомобіль плавно зупинився. Вулиця тут була майже порожня. Над ними купол уже не сяяв звичним м’яким відблиском, бо в цій частині міста діяв лише частковий захист, а тому повітря пахло інакше: сірістю, пилом і залишками технічного мастила. Глушилки дійсно діяли тут. Адже зв’язок на планшетах уповільнився, а штучний інтелект, який зазвичай був поруч із детективами як третій напарник, тепер мовчав.

Будівля, перед якою зупинилися, виглядала геть занедбано. Сірий фасад, облуплені вікна, деякі з них вибиті. Ні дверей, ні охорони.

— Будь обережним, — шепнула Тамсі. — Скан-зір не показує нічого підозрілого, але це ще нічого не значить.

Вони ввійшли.

Усередині пахло цвіллю й старим пластиком. Під ногами потріскувала суха штукатурка. Сходами вони піднімалися тихо, обираючи, куди ступати, щоб не зчинити галасу. На третьому поверсі скан-зір нарешті зреагував.

— Є тепло, — промовив Марсіял. — У кімнаті ліворуч.

Вони завмерли, перезирнулися — і Тамсі легенько натиснула дверну ручку. Та виявилася незамкненою. У кімнаті на старому розкладному дивані, загорнута в ковдру, спала дитина. Дівчинка. Їй було, на вигляд, років шість-сім. Рудоволоса, з ластовинням на щоках. Кучеряве волосся падало на очі. Біля неї лежали нова гарна лялька й стара пртріпана книжка.

— Господи, — прошепотіла Тамсі. — Це ж дитина. В такому місці! Куди дивляться соціальні служби?!

— Невже це донька Каміли? — не повірив Марсіял.

Але тут у кутку щось зашелестіло, і з тіні з'явився старий робот серії РБ+. Таких вже давно не випускали.

Його корпус, брудний, геть зношений, ледь поскрипував при ходьбі, викликаючи співчуття подряпаним білим пластиком і потертою емблемою старої медичної програми на грудях: три лінії, що хвилями лежали на стилізованому серці. Голова була округла, з великими світлодіодними очима, що мерехтіли м’яким зеленим світлом. Замість рота мав вузький отвір динаміка. Марсіял помітив, що робот дещо неритмічно рухав руками-маніпуляторами з прогумованими кінчиками пальців, пристосованими для того, щоб брати маленькі предмети, наприклад, пляшечки, рушнички, м’які іграшки. Так. Це був саме він, робот-нянька. Він же виступав часто як соціальний працівник, доглядальник та в дечому навіть лікар і психотерапевт. Зараз таких універсалів не випускали, бо обрано було чітку спеціалізацію, заточену під одну якусь сферу діяльності. Пальці другого маніпулятора були трохи викривлені, видно було, що робот давно не ремонтувався.

Його голос, коли він заговорив, був хрипкуватий, динаміки барахлили.

— Вітаю вас. Прошу, проходьте. Дитина спить. Все в порядку.

— Назви себе, — наказала Тамсі. 

— РБ-0822. Я призначений для догляду за дітьми. Зареєстрований у програмі "МедОпіка 7.4". Моя остання офіційна активація відбулася у дві тисячі сьо сімдесят третьому році.

На спині в робота Марсіал помітив відсік, котрий, очевидно, вже не відкривався, призначений для стерильних серветок та памперсів, а на передпліччі — вицвілий браслет доступу до медичного архіву. Вмонтований у грудях старий монітор миготів ледь помітним зображення пульсу дитини, напечно, робот усе ще виконував функцію спостереження за життєвими показниками.

— Ти модифікований, — зауважив Марсіял. — Хто зробив це? Ти ж бачиш, що ми з поліції, приховування інформації карається законом, — чоловік підняв руку, демонструючи роботу поліцейський браслет. 

— Каміла Гедріс мене переналаштувала, — мовив робот, трохи помовчавши. Очевидно, у ньому якщо і стояли програми блокування поширення інформації, то проти поліцейських застосунків вони були безсилі. — Я не роблю нічого протизаконного. Я доглядаю за дитиною. Мене створили для цього.

Він ступив ближче, трохи нахилився до дівчинки, яка так і не прокинулася, і прошепотів ніжним жіночим голосом, у якому відчувалися лагідні нотки. Марсіял упізнав голос Каміли.

— Температура в нормі. Серцебиття стабільне. Сни приємні.

І в цей момент Марсіял відчув, як щось у ньому защеміло. Старий робот серед усіх цих руїн викликав у нього якесь дивне замилування, зовсім не потрібне вправному і, за вимогами закону та протоколу, до всього байдужому поліцейському.